Росія, Туреччина й тюркський світ: хто визначатиме шлях до миру в Україні?

Юсуф Інан | UA Presa
Журналіст, письменник | Аналітик із питань політики та стратегії

Запланований 2018 року в Миколаєві Фестиваль тюркського світу та мій заклик запросити Україну до Організації тюркських держав (ОТД) на тлі прагнень Росії долучитися до організації знову порушують питання: як зберегти незалежну миротворчу волю тюркського світу?

Відправною точкою для мене в цій дискусії було прагнення зібрати людей за спільним столом. І сьогодні думка, яку я відстоюю, не змінилася: під проводом Туреччини тюркський світ, український народ і кримські татари повинні мати змогу об’єднатися навколо миру, солідарності та готовності ділитися. Останній крок Москви я також осмислюю крізь призму цього минулого та війни, що триває.

Мирний стіл, який ми планували накрити в Миколаєві 2018 року

До Курбан-байраму 2018 року ми через Fond İnan планували великий Фестиваль тюркського світу в українському місті Миколаєві. Організацію заходу задумували на ділянці площею приблизно 100 дьонюмів — 10 га — у районі Зайчевського. Ми вже розпочали підготовчі роботи.

Серед цілей проєкту були заклання 100 тисяч баранів із подальшим розподілом м’яса, встановлення великих мангалів та облаштування яток із донером. Це були заплановані показники, які відображали масштаб організації та ідею ділитися. У центрі фестивалю було прагнення зібрати людей за спільним святковим столом.

Я пропонував, щоб під проводом і на запрошення Президента Туреччини пана Реджепа Таїпа Ердогана в заході взяли участь глави держав тюркського світу, тодішній Президент України та міністри, а також кримськотатарські лідери. Ми хотіли, щоб під час цієї зустрічі вони разом звернулися з посланнями миру, любові та щедрості перед представниками турецьких, українських і світових медіа.

Цей проєкт, до участі в якому ми пропонували запросити лідерів, так і не був реалізований. Я стверджую, що проведенню фестивалю, який ми готували, перешкодили. Чому так і не постала та картина братерства, яку ми хотіли показати світові з Миколаєва, — для мене й сьогодні залишається питанням без відповіді.

Для мене готовність ділитися, закладена в цьому фестивалі, була способом налагодити людський зв’язок між Україною та тюркським світом. Я хотів, щоб послання лідерів, які зібралися б в одному місці, дійшло до людей різних мов і вірувань. Ми починали цей шлях із бажання, щоб ім’я Миколаєва асоціювалося у світі зі спільним столом і дружбою.

Хто стояв за блокуванням фестивалю?

*

*

Хто не хотів, щоб Ердоган і лідери тюркського світу зустрілися в Україні? Кому могла завадити перспектива побачити українців і кримських татар за одним столом? Відповіді на ці запитання стосуються не лише особистого проєкту, а й долі мирної та солідарної ініціативи в Україні.

Я припускаю, що Росія могла бути невдоволена таким зближенням і могла відіграти певну роль у перешкоджанні йому. Однак я не можу навести тут відомостей, які підтверджували б це припущення. Сам факт того, що фестиваль не відбувся, не доводить причетності Росії.

Саме тому я прошу з’ясувати обставини того, що сталося, та можливий зовнішній вплив. Встановлювати, хто стояв за перешкоджанням, розслідувати обставини й оцінювати твердження на підставі документів — справа компетентних органів України. Я ж розповідаю про нереалізовану мрію про мир, підготовкою якої займався особисто.

Сьогодні, спостерігаючи за підходом Росії до ОТД, я знову повертаюся до запитань, які залишилися без відповіді 2018 року. Я замислююся, чи не стикалася в обох випадках можливість безпосередніх відносин між тюркським світом та Україною з розрахунками Москви щодо регіонального впливу.

Я згадую це минуле не лише для того, щоб розповісти про захід, який не відбувся. Для мене було втрачено можливість, завдяки якій народи могли б безпосередньо познайомитися, а лідери — разом постати серед людей. Знати, чому ця можливість зникла, важливо й для майбутнього подібних ініціатив.

Через три дні після заклику запросити Україну — пропозиція щодо Росії

До задуму 2018 року я повертався у своїх подальших аналітичних матеріалах. У своєму аналізі, опублікованому 27 жовтня 2026 року, я запропонував запросити на зустрічі ОТД Президента України Володимира Зеленського або уповноважену ним делегацію, а також лідерів Меджлісу кримськотатарського народу.

Я хотів, щоб така участь, яка могла б відбутися за координації Міністерства закордонних справ України, створила простір для безпосередньої розповіді про нинішній стан війни та трагедію, яку переживають український народ і кримські татари. Я виступав за те, щоб їхній біль став помітнішим у порядку денному тюркського та ісламського світу.

Свої аналітичні матеріали я надіслав як пресрелізи державним установам України, Меджлісу кримськотатарського народу, ОТД, відповідним посольствам в Анкарі, пресслужбам глав держав і провідним медіа.

Через три дні, 30 жовтня, Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв на саміті ОТД в Анкарі порушив питання участі Росії у форматі «ОТД+» або в діяльності організації як спостерігача. Речник Кремля Дмитро Пєсков 2 листопада позитивно відгукнувся про цю пропозицію.

Ця хронологія привертає увагу, але не доводить, що саме мій заклик став причиною пропозиції Токаєва. Моє запитання полягає в іншому: з якою метою Росія хоче бути присутньою на платформі, де ми прагнули дати прозвучати голосу України?

Основою моєї пропозиції була можливість для України розповісти власну історію через власних представників. Кримські татари також повинні мати змогу говорити про пережите, не залежачи від тлумачень інших держав. Я хотів, щоб біль війни, який зводять до статистики, набув людського обличчя перед лідерами та громадськістю тюркського світу. Переконаний, що ця потреба зберігається й сьогодні.

Чи прагне Москва контролювати поступ тюркського світу?

У заяві Пєскова газеті «Ведомости» важливим є те, що, посилаючись на тюркські народи Росії, він наголосив на участі федерації загалом. У тій самій заяві він повідомив, що Москва ще не отримувала офіційного запрошення. Отже, про оформлену участь на той момент не йшлося.

Я бачу в цьому підході можливе прагнення впливати зсередини на відносини, які тюркський світ розвиває незалежно від Росії, замість того щоб спостерігати за ними збоку. Москва може прагнути своєю участю врівноважити розширення простору самостійних дій ОТД та утримати пошуки ідентичності тюркських народів усередині Росії в межах загальнодержавного представництва.

Тут необхідно розрізняти два рівні: країни — члени ОТД є незалежними суверенними державами; тюркські народи й республіки у складі Російської Федерації перебувають в іншому становищі. Говорячи про ознаки віддалення, я маю на увазі розвиток незалежними державами більш автономних партнерств порівняно з відносинами, зосередженими навколо Москви, та політичні наслідки, які це може спричинити.

Консультативна зустріч лідерів Центральної Азії та Азербайджану 8 жовтня 2026 року, про яку повідомила пресслужба Президента Узбекистану, також є прикладом регіональних контактів без участі Росії. З цього не можна робити висновок, що такі контакти спрямовані проти Москви.

І все ж, на мою думку, інтерес Росії до ОТД слід розглядати й через можливе прагнення взяти під контроль власний імпульс тюркського світу. Це моє тлумачення не доводить причетності Росії до перешкоджання фестивалю 2018 року, але знову порушує те саме питання впливу.

Залежно від форми участі Росія може шукати більшої присутності в порядку денному організації та можливостей впливати на відносини всередині неї. Моє занепокоєння полягає в тому, що солідарність, яка розвивається незалежно, у такий спосіб може опинитися перед необхідністю більше зважати на побажання Москви. Ця можливість заслуговує на відкрите обговорення, яке водночас не применшуватиме самостійної волі держав-членів.

Людська ціна війни не може залишатися поза столом переговорів

Якщо Росія щира у своєму прагненні зближення з тюркським світом, вона повинна продемонструвати це кроками, які припинять війну в Україні та забезпечать виведення її військ з окупованих українських територій, зокрема Криму. Для мене основою миру є суверенітет України та можливість людей вільно жити у власній країні.

Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні підтвердила, що лише у вересні 2026 року загинули щонайменше 328 цивільних, а 2 105 осіб зазнали поранень. У повідомленні ООН від 16 жовтня зазначається, що атаки на енергетичну інфраструктуру поглиблюють страждання цивільного населення.

Відключення електроенергії, проблеми з доступом до води й опалення, перерви в навчанні — повсякденне обличчя війни. В оцінці ООН щодо дітей і збройних конфліктів також зазначено, що перебої з електропостачанням впливають на можливість дітей навчатися онлайн.

У березні 2026 року Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні дійшла висновку, що депортація та примусове переміщення українських дітей російською владою є злочинами проти людяності. Мільйони переміщених людей, роз’єднані родини та втрачені молоді життя показують людський тягар цієї війни.

Всесвітня продовольча програма повідомляє, що 2 мільйони людей в Україні потребують продовольчої допомоги й підтримки засобів до існування; вона також зазначає, що деякі родини поблизу лінії фронту відмовляються від власних прийомів їжі, щоб нагодувати дітей.

Тиск, якого зазнають кримські татари, та їхні вимоги свободи також є частиною цієї картини. Заяви про культурну близькість із тюркським світом не можна оцінювати окремо від страждань людей в Україні. Поки триває війна, яка в обох країнах відриває молодих людей від їхніх родин, я не приймаю ситуації, за якої дипломатичні жести ставлять вище за людське життя.

Те, що у двадцять першому столітті люди змушені боротися за безпечне житло, воду, тепло, освіту та щоденне харчування, покладає на дипломатію важку відповідальність. Згадуючи стіл, за яким ми хотіли ділитися 2018 року, сьогодні я думаю про те, як захистити базові потреби дітей. Саме тут розкривається людський зміст миру.

Історія Нарімана Джеляла й можливість для Туреччини

Життєва історія Посла України в Туреччині Нарімана Джеляла показує людський вимір цієї проблеми. Один із керівників Меджлісу кримськотатарського народу Джелял, якого засудили до 17 років ув’язнення, 28 червня 2024 року вийшов на свободу в межах обміну.

В інтерв’ю Суспільному Джелял розповів, що переговори заради його звільнення, які вели такі лідери, як Ердоган і Зеленський, були серед чинників, що сприяли його захисту. Отже, сьогодні Україну в Анкарі представляє людина, яка особисто відчула людське значення зусиль Туреччини та Ердогана в цій сфері.

У заяві від 16 березня 2026 року Міністерство закордонних справ Туреччини знову підтвердило невизнання незаконної анексії Криму та незмінну підтримку незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Також було зазначено, що становище кримських татар і надалі залишатиметься в полі уваги.

У поєднанні з головуванням Туреччини в ОТД ця позиція створює важливу політичну можливість. Я сподіваюся, що миротворчі зусилля зміцнюватимуться, зберігаючи чіткий акцент на правах України та свободі кримських татар.

Чи може ОТД зібратися на спеціальну зустріч заради миру?

30 жовтня Туреччина перебрала головування в ОТД від Азербайджану. Тепер моє запитання таке: чи можна під проводом Ердогана провести спеціальну мирну зустріч, на якій безпосередньо прозвучать голоси України та кримських татар і буде перевірено готовність Росії припинити війну й окупацію?

Моя пропозиція полягає в тому, щоб тюркський світ спільно продемонстрував волю до миру. Зустріч за участю України, на якій говоритимуть про пережите кримськими татарами та людські наслідки війни, могла б зіставити заяви Росії про культурну близькість із конкретними очікуваннями миру.

Якщо розглядатиметься присутність Росії на такій зустрічі, не можна допустити, щоб її участь відсунула ці страждання в тінь. Від влади, яка прагне зближення з тюркським світом, слід очікувати готовності вислухати й українців, і кримських татар. Щирість має знаходити підтвердження в діях, які сприяють припиненню війни та поверненню людям свободи.

Питання, пов’язані з фестивалем у Миколаєві, проведенню якого перешкодили, повинні отримати відповіді. Можливість України виступити в ОТД заслуговує на розгляд. Прагнення Росії до участі також слід обговорювати з погляду того, чи зміцнюватиме воно незалежну волю тюркського світу та можливості для миру.

Послання столу, який ми хотіли накрити в Миколаєві 2018 року, залишається незмінним і сьогодні: люди повинні мати змогу жити разом, ділитися та робити життя одне одного кращим. Саме ця думка залишається в центрі мого заклику.

Юсуф Інан

UAPresa.com