Відбудова освіти України: як Миколаївщина готує кадри і школи

Юсуф Інан | UA Presa

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — У фінальній частині інтерв’ю UA Presa директорка департаменту освіти і науки Миколаївської обласної військової адміністрації Алла Веліховська говорить про відбудову освіти, професійну підготовку, міжнародну підтримку та майбутнє шкіл Миколаївщини після війни.

Ця частина розмови показує, як регіон уже під час війни готує кадри для майбутнього відновлення, модернізує професійну освіту, шукає партнерства і водночас зберігає головну мету — повернути дітям безпечне дитинство та якісну українську школу.

Відбудова і професійна освіта

Юсуф Інан: Які професії будуть найбільш потрібні Миколаївщині під час відбудови — чи вже сьогодні система професійної та фахової передвищої освіти перебудовує під них свої програми?

Алла Веліховська: На жаль, не можна повернути дітям ті роки дитинства, які минули під час повітряних тривог. Хоча війна триває, ми не перестаємо мріяти про майбутнє нашої Миколаївщини. Треба буде відбудовувати інфраструктуру і навчальні заклади, створювати умови для повернення бізнесу, надолужувати освітні втрати.

Разом з благодійниками ми почали оновлювати та модернізувати матеріально-технічну базу закладів професійної освіти.

Підготовку кваліфікованих робітників у 2026 році здійснюють 24 заклади професійної освіти. З 1 вересня 2022 року всі профтехи області почали працювати за змішаною формою навчання. Адже ми розуміли, що теорію можна вивчати дистанційно, а практичні навички можна сформувати тільки очно. Тоді і виникла наша модель навчання. Ті заклади, що були на півночі області, працювали очно. А там, де було небезпечно, здобувачі освіти спочатку вивчали теорію дистанційно, потім сідали на автобуси і разом з майстрами в навчальних майстернях на півночі області оволодівали навичками майбутньої професії.

Таким чином, з 1 вересня 2026 року освітній процес за очною формою проводиться у 7 закладах професійної освіти, за змішаною формою — у 14 ЗПО, за дистанційною — у 2. Навчанням охоплено 8912 здобувачів освіти.

У 2025 році випуск кваліфікованих робітників становив 2892 особи. Показник виконання регіонального замовлення на підготовку робітничих кадрів у закладах професійної освіти Миколаївської області становить 79%.

У Миколаївській області функціонують 15 навчально-практичних центрів, створених за рахунок державної субвенції та співфінансування. Вони працюють за такими напрямами: сільське господарство — 4 ЗПО, швейне виробництво — 2 ЗПО, електротехнічний напрям — 2 ЗПО, машинобудування — 4 ЗПО, громадське харчування — 1 ЗПО, сфера послуг — 1 ЗПО, промислове виробництво — 1 ЗПО.

За сприяння Програми розвитку ООН в Україні в межах Програми з відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу у закладах професійної освіти Миколаївської області проводяться короткострокові курси, зокрема для дорослого населення, для здобуття часткових професійних кваліфікацій з професій, що є затребуваними на ринку праці. 62% слухачів було працевлаштовано.

За другий квартал 2026 року у закладах професійної освіти було підготовлено 186 осіб з числа дорослого населення, що на 84 особи більше, ніж у першому кварталі.

У двох закладах професійної освіти впроваджується дуальна форма здобуття освіти за професіями «Швачка» та «Електрогазозварник».

Ми розуміємо, що найбільш затребуваними будуть професії будівельника, автослюсаря, аграрія, кухаря, електрозварювальника та інші. У нашій області точно буде потрібна велика кількість кваліфікованих робітників.

Школа, профтех, університет і роботодавець

Юсуф Інан: Наприкінці серпня Ви брали участь в обговоренні розвитку професійної освіти та підготовки кваліфікованих кадрів разом із Миколаївським НАУ й керівниками профтехзакладів. Які зміни Ви хотіли б побачити у співпраці «школа — профтех — університет — роботодавець»?

Алла Веліховська: Перш за все — якісні. Це коли всі будуть займатися своєю роботою.

Школа навчатиме предметам базового компонента і створюватиме умови для раннього свідомого вибору професії учнями. Тут дуже важливо, щоб діти усвідомлювали свій майбутній вибір.

Профтех допомагає стати кваліфікованим робітником, кваліфікація якого повністю відповідатиме потребам післявоєнної економіки. І ми розуміємо, що така підготовка повинна бути сучасною, у сучасних майстернях, з використанням нових технологій. І навчатися там будуть не тільки випускники шкіл, а й дорослі, які захочуть змінити професію.

У 2026 році для вступу до закладів вищої освіти було подано на 20% більше заяв, ніж у попередні роки. По-перше, таке зростання кількості заяв обумовлено визнанням української освіти. По-друге, дедалі більше випускників Херсонщини виявили бажання навчатися очно.

Протягом усіх років війни Миколаївщина стала другим домом для мешканців сусідньої області. Ми разом проводили багато заходів, знайомили з роботою закладів вищої освіти, надавали прихисток переселенцям у гуртожитках, викладачі допомагали долати освітні втрати на базі університетських аудиторій. Тому вони й обрали заклади Миколаївщини. І додому близько, і навчання очне, і достойні умови проживання та харчування також зробили свою справу. А щодо повітряних тривог, то випускникам Херсонщини до цього не звикати.

І четверта складова — роботодавці. Враховуючи, що сьогодні в нас брак робочих рук та «вчених мозків», кожен керівник зацікавлений у своїх працівниках. Тому завдання департаменту — об’єднати всі ці складові в єдине ціле.

Ми працюємо над створенням наглядових рад, проводимо разом з ними фестивалі та конкурси майстерності, запрошуємо на відкриття нових навчально-практичних центрів.

Великою популярністю в області користуються короткотривалі курси для формування часткових компетентностей. Донори допомагають закрити фінансові витрати на організацію відповідних курсів при наших профтехах. Вони фінансують витратні матеріали, оплату робочих годин майстрів, підготовку робочого місця та харчування кожного слухача. Цікаво, що програму департамент розробляє разом з роботодавцем.

Наприклад, керівництво «Обленерго» має вимоги до підготовки своїх робітників. Заклад під це розробляє програму, відповідно до якої все навчання зводиться до оволодіння тими операціями, які вони будуть виконувати на своєму робочому місці. І на це відводиться два тижні. Тому на вручення сертифікатів приходить роботодавець і запрошує всіх на роботу на своє підприємство.

Такі курси пройшли маляри, штукатури, пекарі, електрики, фахівці з сонячної енергетики, швачки, офісні працівники, сантехніки. Перша група жінок-трактористок також навчалася на Миколаївщині. Вчили ми їх шість місяців. Тоді прийняли безпрецедентне рішення навчати на базі профтеху, який на початку війни перебував в окупації і на той час мав напівзруйновані будівлі. Дуже хотілося підтримати колектив.

Теорію вчили у приміщенні звичайної школи, а для практичної підготовки агропідприємство-замовник надавало свої площі. Адже навколо заміновані поля. Так і навчали дівчат, надаючи їм не тільки практичний досвід, а й психологічно рятуючи їх від наслідків перебування в окупації.

Якщо спочатку дуже важко було вмовити директора профтеху організувати такі курси, то сьогодні вони самі пропонують своїм стейкхолдерам звертатися до них для підготовки кадрів. Для них це вигідно: нові майстерні із найсучаснішим обладнанням, підтримка майстрів, кошти на розвиток закладу. І головне — люди. Економіка області отримує нових сучасних робітників, які дозволяють хоча б частково закрити брак робочих кадрів.

Мене часто запитують: а якщо людина після завершення таких курсів не захоче йти до підприємства, що тоді? Звісно, такі випадки є, і вони не поодинокі. Це ж не рабство.

Можу навести приклади. Дівчата, які вчилися на пекарів, об’єдналися після завершення таких курсів. Вони подали до служби зайнятості заявку на грант, одержали його і відкрили свою пекарню-магазин. Я нещодавно до них заходила. Дівчата задоволені, справа користується попитом серед мешканців навколишніх будинків. А податки від їхньої справи наповнюють місцевий бюджет.

Другий приклад. На навчання малярів-штукатурів прийшла ціла родина з трьох осіб. Після курсів вони відкрили свій ФОП. Зараз роблять ремонти у Вознесенську. Кажуть, що задоволені. Чекають курси для зварювальників. Хочуть поповнити штат бригади зварювальником.

Не менш цікавим став приклад жінок, які навчалися на офіс-менеджерів. Основний контингент — мами з маленькими дітьми. Вони приводили дітей разом із собою, заклад надав кімнату для малечі, слухачки почергово, по 2–3 години кожна, проводили час з дітьми, а потім разом із викладачами «надолужували освітні втрати». Усі залишилися задоволеними.

Міжнародна підтримка і Туреччина

Юсуф Інан: Миколаївщина активно співпрацює з ЮНІСЕФ та іншими міжнародними партнерами. Яка допомога зараз найбільш потрібна регіону: укриття, обладнання, цифрові пристрої, психологічні програми, підготовка педагогів чи відновлення будівель?

Алла Веліховська: Мені важко визначити щось одне. Без укриттів жоден заклад освіти не може працювати апріорі.

Україна довела, що українці — освічена нація. Ми дуже швидко вчимося, прагнемо до нового, але й зберігаємо традиції. Так сталося, що багато чого під час бойових дій зруйновано, пограбовано, частина застаріла. До старого повернення точно не буде. Тому й навчати молодь треба на сучасному обладнанні.

З цифровими пристроями картина наче частково вирівняна, але до нас продовжують приїжджати біженці із зони бойових дій. У них при собі тільки вони самі. Червоний Хрест, благодійники, громади надають їм усе необхідне, але дітям треба навчатися, зокрема дистанційно. Такі родини мають один ноутбук, але дітей у родині може бути двоє чи троє, та ще й батькам також потрібен комп’ютер. Частково ситуацію вирішують освітні центри, які побудували ЮНІСЕФ та благодійники. Коли школи не працювали, це була майже єдина тепла і затишна аудиторія, де завжди було багато відвідувачів.

Психологічні програми потрібні однозначно. Після тих випробувань, крізь які війна змусила пройти миколаївців, нам ще довго буде потрібна психологічна допомога — як дорослим, так і дітям. Панічні атаки, агресія та апатія, заїкання та дислексія, порушена соціалізація, булінг, хронічний недосип, анемія тощо. Це далеко не повний перелік наслідків війни.

Ми розуміємо, що освітні втрати є великими і до того ж непропорційними. Педагогів треба готувати до роботи за нових умов і з «новими» дітьми. Уявіть, наскільки різний рівень підготовки дітей, їхній психологічний стан і стан здоров’я матимемо в школах. До цього треба готувати вчителів.

І, звісно, відновлення будівель. Школа, як і церква, завжди була дуже важливою будівлею в кожній місцевості. Після бомбардувань мешканці громади бігли до школи. Не свої будівлі рятувати, а школу відновлювати.

В одному селі, на самому початку широкомасштабного наступу, школу зруйнувала ворожа авіаційна бомба. Через три роки донори побудували там тимчасовий освітній простір. Усього на 4 класи. Ви б бачили, яка радість була у дітей. Вони всі змінне взуття принесли до закладу, настільки хотіли зберегти його у первісному вигляді. І зараз, після двох навчальних років, заклад виглядає як новенький.

Юсуф Інан: UA Presa працює також для міжнародної аудиторії. Чи бачите Ви потенціал для конкретних освітніх партнерств між Миколаївщиною та Туреччиною — між школами, університетами, громадами, фондами або освітніми організаціями? Які проєкти були б для області корисними?

Алла Веліховська: На жаль, я ніколи не була в цій країні, бо всі п’ять років війни взагалі не була у відпустці, але знаю і поважаю народ Туреччини. Наші країни мають багатовікову спільну історію.

В Україні є прислів’я: «У темні часи стає видно світлих людей». Миколаївщина ніколи не забуде допомоги Туреччини, особливо на самому початку гарячої фази війни. Саме тоді, коли ворог стояв на околицях міста Миколаєва, а в передмістях точилися вуличні бої, турецькі Bayraktar допомагали зупиняти величезні колони ворожої техніки. Потім була гуманітарна допомога: одяг, продовольчі товари, ліки.

Ми і далі хотіли б розвивати освітнє співробітництво з Туреччиною. Нам цікаво вивчити досвід організації навчального процесу в закладах загальної середньої освіти, професійних коледжах, роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Цікавим є досвід громадянської освіти, патріотичного виховання. І, без сумніву, багато в чому ми можемо повчитися екологічному вихованню дітей та підлітків.

Особистий досвід і майбутнє освіти

Юсуф Інан: Ви починали як учитель математики. Коли сьогодні ухвалюєте рішення для всієї області, чи ставите собі іноді просте запитання: «Як це рішення виглядало б очима вчителя у класі?». Який досвід зі школи й досі найбільш впливає на Вас як керівницю?

Алла Веліховська: Маю достойну освітянську біографію.

Учитель математики. Дуже люблю і професію, і предмет. Який ще предмет більше навчає логіці, систематизації, комбінаториці, доведенню, аргументації?

Люблю школу, дітей. У школі навчилася слухати спочатку дітей, потім дорослих. Можу переконувати, «достукуватися», пояснювати мовою співрозмовника. Це дуже допомагає в роботі зараз.

Потім почала працювати з колегами в інституті підвищення кваліфікації вчителів. Захопилася цифровими технологіями. Стала тренером програми «Інтел. Навчання для майбутнього». Два роки поспіль мала звання «Кращий тренер» в Україні. Провела 52 тижневі тренінги для вчителів, викладачів закладів вищої освіти, директорів інститутів післядипломної освіти.

Захопилася наукою, захистила дисертацію. Працювала викладачем, потім доцентом на кафедрі природничо-математичної освіти.

А потім за результатами конкурсу очолила департамент освіти і науки Миколаївської обласної державної адміністрації. Стала першою жінкою в області, яка очолила цю установу.

Після завершення першої каденції доля зробила черговий зигзаг, і я стала доцентом кафедри професійної освіти в Миколаївському національному аграрному університеті, де і зараз працюю за сумісництвом і викладаю студентам «Психологію управління». Мені подобаються мої студенти, мій університет, моя робота.

А потім знову конкурс, друга каденція, і... війна. Не знаю, чи витримала б, якби не пройшла таку школу. Адже в перші дні треба було організовувати евакуацію дітей, які перебували на повному утриманні держави. І це під час постійних бомбардувань, наступу ворожої армії, натовпів біженців. Треба було миттєво приймати рішення, брати на себе відповідальність, часто ризикуючи життям. А вдома своя родина, 90-річний батько.

З нашої області лише 16 учнів інтернатних закладів були викрадені росіянами. Сьогодні, завдяки допомозі міжнародних організацій та уряду Грузії, усі діти в Україні. Вони продовжують навчання в наших закладах. У цьому величезна заслуга кожного, хто рятував наших дітей.

Кожен освітянин, який усі п’ять років продовжує навчати та рятувати учнів на Миколаївщині, — справжній герой.

Юсуф Інан: Якою Ви хотіли б побачити систему освіти Миколаївщини через п’ять років після завершення війни? Що має бути відновлено, а до чого, навпаки, не варто повертатися з довоєнної моделі?

Алла Веліховська: Як ви можете бачити, незважаючи на війну, Україна продовжує впроваджувати реформи освіти. Іноді це дуже болісний процес, особливо враховуючи ті умови, у яких ми сьогодні працюємо. Однак ми розуміємо, що завдяки цим змінам зможемо лише покращити якість освіти і зробити всі її рівні більш доступними.

Я мрію, щоб у наших дітей було дитинство. Щоб вони вчилися в сучасних навчальних закладах, у нових лабораторіях, із використанням інноваційних методик. Щоб не лякалися гучних звуків і гуркоту грому.

Так сталося, що наші діти були змушені евакуюватися до інших країн, де сьогодні продовжують навчання. Жодного разу не чула про якісь серйозні відмінності. Маленькі українці швидко вчать мову, ладнають з однолітками, беруть участь у шкільних конкурсах та змаганнях. Ми сумуємо за кожним із них, звісно, чекаємо на їхнє повернення після війни і бажаємо їм гарної долі. Дякуємо країнам, що прихистили українські родини.

Юсуф Інан: І на завершення: що б Ви хотіли сказати дітям, батькам і вчителям Миколаївщини, які 1 вересня 2026 року знову починають навчальний рік в умовах війни?

Алла Веліховська: Ми починаємо новий навчальний рік. Він не буде схожий на попередній і вже точно не буде таким, як довоєнний. Чи можна звикнути до війни? Питання риторичне. Ми всю свою багатовікову історію боролися за незалежність і право бути українцями. Освічену націю ніколи і ніхто не зробить рабами.

Війна є змаганням освітніх систем. І те, що Україна вже п’ятий рік дає гідну відсіч агресору, свідчить про те, що українські вчителі правильно вчили своїх учнів. Наші воїни швидко опановують найсучаснішу зброю, і це свідчить про те, що вчителі математики та фізики правильно вчили формул і законів природи. Учителі географії правильно вчили малювати кордони в контурних картах і заклали у свідомості учнів їхню непорушність. На уроках фізкультури тренували витривалість, формували відчуття дружнього плеча і розуміння командної гри. Учителі іноземних мов навчили спілкуватися з усім світом і поважати мови кожної країни. Учителі історії навчили любити свою країну і пишатися нею, з повагою ставитися до історичної спадщини всіх країн. Українська мова стала загальною мовою спротиву.

Тому в майбутнє дивимося впевнено. Кожен українець робитиме свій внесок у перемогу. Ми не одні у цьому світі.

Україна була, є і буде!

UAPresa.com