Розрахунок Путіна щодо України провалився: Росія втрачає, Україна міцніє

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і письменник | Політичний та стратегічний аналітик

КИЇВ, УКРАЇНА — Війна Росії проти України не дала Москві очікуваного контролю; навпаки, вона навчила українську армію, зміцнила українську ідентичність і відкрила новий простір для Туреччини та тюркського світу.

Російське керівництво роками дивилося на Україну як на природну сферу впливу, майже як на територію, яка нібито не зможе остаточно відірватися від Москви. Родинні зв’язки, спільна радянська історія, мовна близькість і економічні контакти мали, на думку Кремля, утримувати Україну в російській орбіті.

Але саме цей розрахунок і провалився. За останні 12 років майже кожен великий крок Москви дав результат, протилежний очікуваному. Росія намагалася тиском наблизити Україну до себе, але підштовхнула її до Заходу, Туреччини і тюркського світу. Росія хотіла послабити українську армію, але фактично навчила її воювати. Росія виступала проти наближення НАТО, але сама наблизила Альянс до власних кордонів. Росія захопила Крим, думаючи про стратегічну перевагу, але водночас оживила українські зв’язки з тюркським та ісламським світом.

Помилка Москви почалася з Януковича

Росія не змогла втримати при владі Віктора Януковича, президента України, який перебував у політичній орбіті Москви. Янукович був змушений залишити Україну і шукати притулку в Росії. Це був не просто кінець одного політичного періоду в Києві. Це був перший великий сигнал, що старий російський вплив на Україну починає руйнуватися.

За часів Януковича між російським і українським народами ще не відчувалося такої глибокої прірви, як сьогодні. Родини були пов’язані між собою, бізнес і культура перетиналися, люди жили в просторі постійних контактів. Багато українців не сприймали Росію як повністю чужу країну, а Москва не хотіла визнавати Україну окремою політичною реальністю.

Після 2014 року Росія власними діями зруйнувала цю близькість. Окупація Криму, війна на Донбасі, а потім повномасштабне вторгнення зламали не лише політичні, а й емоційні мости. Москва втратила не тільки вплив у Києві. Вона пошкодила зв’язок між двома суспільствами, який формувався десятиліттями.

Подібний образ видно і в інших регіонах, де Росія намагалася виступати гарантом для своїх союзників. Сирійський приклад, доля режиму Башара Асада і залежність Дамаска від російської підтримки показали, що Москва здатна втягуватися у важкі геополітичні конструкції, але не завжди здатна забезпечити довгострокову стабільність. Росія прагнула мати лінію впливу від Чорного моря до Середземномор’я. Сьогодні ця лінія виглядає значно крихкішою.

Крим став не перемогою, а розривом

Кремль вважав окупацію Криму великою стратегічною перемогою. Але Крим — це не просто півострів. Це простір пам’яті кримських татар, історичний міст до Туреччини, важлива точка Чорного моря, частина ширшого тюркського та ісламського контексту.

Захопивши Крим, Росія завдала удару не лише по Україні. Вона зруйнувала можливість будувати сильніші зв’язки з Туреччиною і мусульманським світом. Москва розраховувала, що Крим стане важелем тиску на Київ. Насправді він став причиною нового зближення України з тюркським світом.

Минуло майже 12 років, але Крим досі не визнаний світом російською територією. Росія має там військовий контроль, але не має ані правової, ані політичної, ані моральної легітимності. Окупація Криму також занепокоїла колишні радянські республіки. Азербайджан, Казахстан, Узбекистан та інші тюркські держави побачили, що Росія готова змінювати кордони силою.

Саме тут російська помилка стала більшою за сам Крим. Москва думала, що територія автоматично дасть вплив. Насправді окупація Криму оживила зв’язки України з Туреччиною, тюркським світом та ісламською цивілізацією.

Росія навчила армію, яку хотіла перемогти

Володимир Путін, якого багато років представляли як колишнього розвідника і геополітичного шахіста, очікував, що Україна буде змушена підкоритися. Цього не сталося. Росія роками воює проти України, але не встановила над нею контроль. Київ не впав. Українська держава не розсипалася. Українська армія не зникла.

Навпаки, Росія фактично навчила українську армію в найжорсткішій військовій школі — у війні проти самої Росії. Сьогоднішня українська армія — це не армія десятирічної давнини. Вона зупинила російське військо, поставила дрони в центр оборонної стратегії, навчилася швидко поєднувати західні технології з українською винахідливістю.

Росія довго користувалася українським інтелектуальним і технічним потенціалом. Українські інженери, техніки, робітники, фахівці були частиною ширшого людського ресурсу, який працював і на російську економіку. Родинні зв’язки створювали між двома країнами додаткові невидимі мости. Війна ці мости зруйнувала. Росія вже не може користуватися українським людським потенціалом так, як раніше.

Символічно страшною виглядає історія російського пілота, який бомбить район, де в Миколаєві живе його мати, і сам падає зі своїм літаком. Навіть якщо сприймати це як образ цієї війни, він показує головне: російське вторгнення розриває навіть родинні зв’язки. Війна, яку Москва виправдовувала мовою “братніх народів”, дійшла до точки, де навіть спорідненість уже не стримує насильства.

Розрахунок щодо НАТО і Європи обернувся проти Москви

Одним із головних аргументів Росії проти України було НАТО. Москва подавала можливе наближення України до Альянсу як загрозу власній безпеці. Але результат вийшов протилежним. Фінляндія і Швеція приєдналися до НАТО, а Росія отримала ще довший прямий кордон з Альянсом.

Росія хотіла відсунути НАТО, але наблизила його. Вона хотіла відірвати Україну від Заходу, але посилила західний вибір українського суспільства. Вона роками намагалася зробити Європу залежною від російських енергоносіїв, але сьогодні саме Європа збільшує оборонні витрати, серйозніше готується до російської загрози і підтримує Україну.

Тепер Москва ще більше загострює відносини з європейськими країнами. Але якщо Росія не змогла досягти бажаного в Україні, що вона отримає у прямому конфлікті з Європою? Швидше за все — ще більші втрати, глибшу ізоляцію і нове стратегічне ослаблення.

Риторика частини проросійських медіа та коментаторів, які говорять у дусі “скинути ядерну бомбу і закінчити війну”, демонструє не силу, а відчай. Що може бути після ядерного шантажу? Якщо держава постійно вдається до ядерних погроз, це часто означає, що її політичні та звичайні військові цілі не досягнуті.

Путін перекрив шлях, який відкрив Горбачов

Історичне рішення Михайла Горбачова дало Росії шанс перестати нести на собі тягар радянської імперії. Росія могла звільнитися від постійної потреби контролювати колишні радянські республіки і будувати власну силу на новій основі. Путін цей шлях перекрив.

Москва повернулася до імперських рефлексів. Вона почала дивитися на пострадянський простір не як на простір незалежних держав, а як на задній двір, який треба контролювати. Такий підхід не зробив Росію сильнішою. Він породив страх, дистанцію і пошук альтернатив у сусідніх народів.

Сьогодні Росія має перед собою українське суспільство й українську армію, які значною мірою подолали страх перед війною. Якщо мир затягуватиметься, Україна, безумовно, платитиме важку ціну. Вона буде виснажена, поранена, зруйнована. Але водночас вона зміцнюватиметься. Кожна атака поглиблює український оборонний рефлекс. Кожна спроба окупації додає Україні нових союзників. Російська стратегія, сама того не бажаючи, піднімає Україну вище.

Туреччина, Ердоган і тюркський світ

Росія не хоче, щоб Туреччина стала впливовим гравцем в Україні. Вона також не хоче сильного впливу Європи чи НАТО в Україні. Але при цьому сама окуповує українські території. Саме тут починається головна суперечність Москви.

Відносини Туреччини та України не можна пояснити лише дипломатією. Кримські татари, безпека Чорного моря, оборонна промисловість, безпілотники, зв’язки з тюркським світом і турецькі громади в Україні є природними частинами цього партнерства. Путін не хоче, щоб президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган посилював свій вплив в Україні та тюркському світі. Москва намагається цей вплив обмежити.

Існують серйозні оцінки, що російські спецслужби здатні маніпулювати певними процесами в Україні та намагалися отруювати турецько-українські відносини стратегічними кроками. Зрив фестивалю тюркського світу в Україні у 2018 році, на якому очікувалася участь Ердогана, можна розглядати саме в цьому контексті. Москва була незадоволена культурною і політичною видимістю Туреччини в Україні.

Однак у довгостроковій перспективі Росія не досягла своєї мети. Ердоган через Організацію тюркських держав зміг зібрати тюркський світ у більш видиму політичну рамку. Слова президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва, звернені до Путіна, про те, що ця війна стала надмірною і що шлях до миру є правильним, мають важливе символічне значення. Те, що подібні мирні акценти звучать також з боку Азербайджану, Казахстану, Узбекистану та інших тюркських держав, показує: старий московський центр впливу слабшає.

Росія могла заблокувати один фестиваль, у якому мав брати участь Ердоган. Але сьогодні вона стикається з набагато більшими процесами розхитування у власному географічному просторі. Зростання ролі Туреччини, Організації тюркських держав і ширшого тюркського світу послаблює претензію Росії бути єдиною вирішальною силою на пострадянському просторі.

Україна наближається до тюркського та ісламського світу

Окупація Криму оживила відносини України з тюркським та ісламським світом. Уже не виглядає фантастикою можливість того, що Україна в майбутньому буде стратегічно запрошена до форматів Організації тюркських держав. На практичному рівні Україна вже дедалі більше переплітається з тюркським світом.

В українських містах і на українських ринках помітнішими стають азербайджанці, узбеки та представники інших тюркських народів. Ще 15-20 років тому багато хто в регіоні бачив у Росії головний центр можливостей. Сьогодні, попри війну, багато людей обирають залишатися в Україні. Це має змусити Москву замислитися.

Люди обирають не лише економічну можливість. Вони шукають довіру, відчуття майбутнього і політичний напрям. Російська війна наблизила Україну до Туреччини, тюркського світу і Заходу. Все, чого Москва хотіла уникнути, війна лише прискорила.

Справжній іспит України — державні інституції

Україна має боротися не лише на фронті. Вона має одночасно змінювати свої державні інституції. Один із найважливіших стратегічних кроків Києва — вивести державні органи з пострадянської культури і наблизити їх до європейських стандартів.

Якщо Україна прискорить реформи у сфері правосуддя, державного управління, прозорості, боротьби з корупцією, місцевого самоврядування і управління оборонною промисловістю, вона може вийти з війни не лише державою, яка вижила, а державою, яка модернізувалася. Якщо це вдасться, Україна стане значно потужнішою регіональною силою.

Україна важлива і для Європи. Європі потрібні людський ресурс, військовий досвід і суспільства, здатні проявляти волю до оборони. Україна здобула цей досвід під вогнем. Вона також показала, як нові військові технології, особливо дрони, можуть змінювати старі уявлення світової оборонної індустрії.

Дешевші, але ефективніші системи, швидка адаптація і бойові інновації здивували весь світ. Україна не лише обороняється. Вона пише новий розділ у військових технологіях.

Зеленський став шансом, який Путін недооцінив

Володимир Зеленський у цьому процесі став для України справжнім шансом. Путін його недооцінив. Він не сприйняв його достатньо серйозно. Але Зеленський виніс голос України на світову арену і переконав багато держав стати поруч із Києвом.

Путін, навпаки, втратив не лише Україну, а й значну частину симпатії, яку Росія колись мала серед народів колишнього СРСР. Росія все ще може атакувати, руйнувати і затягувати війну. Але її стратегічний напрям неправильний. Держава, яка рухається в неправильному напрямку, може думати, що кожен крок наближає її до мети, хоча насправді вона дедалі більше віддаляється.

Навіть якщо Росія виведе всі свої війська, включно з Кримом і всіма окупованими територіями, це не обов’язково має бути повною поразкою. Навпаки, такий крок може стати останнім раціональним способом Москви зупинити ще більші втрати. Головна втрата Росії не лише в території. Вона в напрямі.

Картина сьогодні зрозуміла: Росія хотіла послабити Україну, але навчила її армію. Вона хотіла обмежити вплив Туреччини в Україні, але зробила турецько-українську вісь важливішою. Вона хотіла тримати тюркський світ ближче до Москви, але сприяла появі більш незалежного голосу тюркських держав. Вона хотіла відсунути НАТО, але наблизила його до своїх кордонів. Вона хотіла тримати Європу через енергетику в залежності, але повернула Європу до безпекового мислення.

Путіну може бути важко це визнати. Але реальність, яку створила ця війна, стає дедалі очевиднішою: Росія не перемагає в Україні; Україна, попри важку ціну, стає сильнішою.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com, SiyasetinSesi.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.