Україна під час війни: Ігор Єрмолаєв про культуру та театри Миколаєва

Юсуф Інан | UA Presa

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — Журналіст, театральний критик і фотограф Ігор Єрмолаєв розповів UA Presa, як під час війни живуть театри Миколаєва, що приводить глядачів до залів і чому місту потрібна культура.

У розмові йдеться про вистави та гастролі, благодійні заходи для військових, дитячу аудиторію, доступність культурних подій і труднощі, з якими працюють творчі колективи.

Юсуф Інан: Ігоре Вадимовичу, добрий день! Ми вже розповідали читачам UA Presa та Wise News Press про Вашу роботу та культурне життя Миколаєва. Зараз хочемо продовжити цю розмову: показати людей, які навіть під час війни створюють вистави, виходять на сцену і приходять до глядацької зали. Нам особливо цікаві Ваші особисті спостереження та конкретні історії.

Чому люди приходять до театру

Юсуф Інан: Ігоре Вадимовичу, Ви багато років спостерігаєте за культурним життям Миколаєва. Що сьогодні приводить людей у театр та на концерти, незважаючи на війну?

Ігор Єрмолаєв: Так, я роблю репортажі на цю тему постійно вже 23 роки. Тоді й зараз мотивація людей однакова та зрозуміла. Живі виступи задіюють складну психологію людини. Людей приводить до театру і на концерти жага до причетності. В епоху екранного життя живе мистецтво — це єдиний спосіб, що залишився, пережити спільний емоційний стан із сотнями незнайомців в одному просторі. Це рідкісна нагода побути серед тих, хто відчуває так само, як ти. Це бажання пережити безпечний катарсис. Адже живий театр та музика дають нам те, чого не дає кіно: вони створюють простір «тут і зараз». Глядач іде туди за емоційною розрядкою, яку в повсякденному житті ми часто змушені стримувати. А ще — за пошуком неповторного моменту. Запис на диску або фільм на екрані завжди однакові. А в театрі та на концерті кожна вистава чи виконання народжуються на твоїх очах і більше ніколи так само не повторяться… Театр і концерти — це свого роду сучасні світські ритуали, де ми колективно проживаємо смисли та сюрреалізм буття, отримуємо духовне та естетичне задоволення.

Юсуф Інан: Яку виставу, концерт чи культурну подію останніх місяців Ви б виділили, щоб розповісти іноземному читачеві про сьогоднішнє місто Миколаїв? Чим саме вона Вас вразила?

Ігор Єрмолаєв: Мабуть, це дві актуальні вистави головних миколаївських театрів. Перша — робота Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії «Сходження Артуро Уї» (режисер — заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк, директор — художній керівник театру, народний артист України Микола Берсон). Вистава цікаво та яскраво провела паралелі між гангстерським світом Чикаго та механізмами зародження диктатури, що є болісною та знайомою темою для сучасності. Друга — робота Миколаївського академічного художнього драматичного театру «Бо я і є Україна» (авторами проєкту та постановниками виступили директор — художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Артем Свистун та заступниця директора — художнього керівника театру з проєктів, грантів та фандрейзингу Людмила Оспадова). Головна героїня стала втіленням усіх жінок, які покинули свої домівки, рятуючись від війни, а вистава утверджує віру в те, що кожна незабаром повернеться до рідного дому! Хочеться також відзначити вже постійний та успішний творчий тандем Миколаївського драмтеатру та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Куліша. Як приклад — чудова драма «Катерина» (режисер — заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк), яка навіть здобула Гран-прі на престижному міжнародному конкурсі.

Як війна змінила сцену і залу

Юсуф Інан: Як війна змінила відносини між сценою та глядацькою залою? Чи Ви помічаєте, що знайомі п’єси, пісні чи навіть окремі репліки тепер викликають зовсім іншу реакцію? Як сьогодні культурні ініціативи допомагають захисникам України?

Ігор Єрмолаєв: В умовах повномасштабної війни відносини між артистами на сцені та людьми в глядацькій залі в Україні кардинально трансформувалися. Театр та концертні майданчики перестали бути місцем простого дозвілля чи світського виходу — вони перетворилися на соціально-духовні інститути та простір виживання. Раніше так звана «четверта стіна» (невидима межа між акторами та глядачами) створювала певну дистанцію. Війна її зруйнувала. Актори та глядачі живуть в одному контексті: однаково чують сирени, однаково переживають блекаути, мають (і втрачають!) близьких на фронті або самі є ветеранами. І зараз живий звук та гра дають емоційний перепочинок від постійної тривоги, допомагаючи прожити заблоковані емоції війни — сльози, біль, надію чи злість.

Відносини між сценою та залою стали прагматично-творчими. Практично кожен захід у Миколаєві включає благодійні аукціони, збори на дрони або медицину для воїнів ЗСУ. Причому вони адресні — для конкретних військових частин, представники яких присутні на концерті. Гроші йдуть не в абстрактні, як раніше жартували, «закрома Родины», а на конкретні дрони чи пікапи, необхідні цій військовій частині. За моїми спостереженнями, ставки на аукціонах сягають 15 тисяч гривень! Глядач тепер приходить не просто «спожити мистецтво», а стати учасником реальної допомоги українській армії. Війна перетворила українську сцену з «дзеркала життя» на «спільний щит», де артист і глядач разом утримують смисли, ідентичність та людяність у найтемніших обставинах. До репертуару театрів увійшли документальні вистави з реальними історіями та монологами військових, волонтерів, переселенців, а також переосмислення української класики через призму боротьби за виживання української нації. Яскравий приклад — трагікомедія «Молочайник» Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Куліша (режисер-постановник — Євген Резніченко, генеральний директор — художній керівник театру, народний артист України Олександр Книга). Перебуваючи в залі, я помічав, що поява акторів, які грали рашистів на сцені, викликала у глядачів не просто художнє відторгнення, а загострений, відчутний біль. Зала реагувала не як на умовний театральний сюжет, а як на оголену рану: тут змішувалися праведний гнів, глуха ненависть і тягар ще не прожитої трагедії. Здавалося, що для багатьох глядачів це була не акторська гра, а «дзеркало» трагедії, що триває в Україні й не терпить поблажливості. «Молочайник» тоді нагадав миколаївцям, якою ціною дається їхнє відносно спокійне життя, і показав, що пережили жителі окупованої Херсонщини…

Гастролі та робота театрів

Юсуф Інан: В афіші концерт-холу «Юність» продовжують з’являтися гастрольні виступи, зокрема ансамблю імені Павла Вірського та гурту ТНМК, інших чудових «зірок». Що означає для мешканців приїзд артистів до міста під час війни? Як такі зустрічі впливають на відчуття зв’язку з рештою України?

Ігор Єрмолаєв: Справді, концерт-хол «Юність» успішно взяв на себе основну частину гастролей у Миколаєві. У цьому велика заслуга його керівників — Юлії Захарової та Євгена Матвєєва. Усі заходи відбуваються з дотриманням порядку та правил безпеки під час воєнного стану. Для багатьох містян приїзд «зірок» та походи до «Юності» стали справжніми святами, до яких готуються — часом за пів року. Можна лише здогадуватися, скільки зусиль коштує підтримка нормальної гастрольної діяльності. І коли артисти чи трупа долають сотні кілометрів, ризики та логістичні складнощі, щоб зіграти виставу чи дати концерт, це надсилає місту ясний сигнал: «Ви не відрізані, ви — невіддільна частина єдиної України». У мешканців регіональних міст зникає фонове відчуття, що все активне життя сконцентроване десь у столиці. Гастролі працюють як творчі «артерії», які «розганяють» спільні смисли та емоції по всій карті країни. Найчастіше українська «зірка» зі сцени говорить про ті ж тривоги, блекаути, втрати та надії, які переживає глядач у залі. І він розуміє, що емоційний простір Києва, Одеси чи Миколаєва — спільний! Приїзд відомих артистів сприймається багатьма глядачами як знак поваги до стійкості їхнього міста. Коли одну й ту саму виставу обмірковують та проживають люди в Ужгороді, Полтаві та Миколаєві, формується спільний культурний код покоління. Приїзд гастролюючих артистів дає людині фізичне підтвердження: за спиною її міста стоїть велика країна, поєднана спільною культурою, болем та прагненням до життя.

Юсуф Інан: Глядачі бачать готову виставу чи концерт, але за ними стоять репетиції та робота багатьох людей. Що сьогодні найважче для миколаївських акторів, музикантів та організаторів — і що допомагає їм продовжувати?

Ігор Єрмолаєв: Найкраще на це запитання можуть відповісти директори театрів, у яких роботи та проблем під час війни стало вдвічі більше. Але я беру участь у висвітленні театральної та концертної діяльності з 2003 року і тому в курсі. В основному це проблеми фінансування, поточних ремонтів, забезпечення безпеки, питання бронювання чоловіків призовного віку — із дефіцитом акторів і співробітників, що звідси випливає. Дуже заважають повітряні тривоги, адже театри та концертні зали повинні суворо дотримуватися правил безпеки глядачів. Залишається тільки дивуватися, як у таких умовах ці культурні заклади продовжують успішну роботу та радують миколаївців і гостей міста-героя все новими й новими прем’єрами!

Чи доречна радість під час війни

Юсуф Інан: Під час війни людям буває непросто дозволити собі радість. Чи стикалися Ви з питанням: «Чи доречно зараз сміятися, слухати музику, йти на комедію?» Як на нього відповідають артисти та глядачі, з якими Ви спілкуєтеся?

Ігор Єрмолаєв: Так, в інтернеті є люди (а можливо, це «боти»), які пишуть про недоречний «бенкет під час чуми» та «втечу від реальності». Я з ними не згоден. Думаю, вистави та концерти під час війни — це не просто доречно, а життєво необхідно. Це свого роду «ментальна броня» для людей, які страждають. Рашисти прагнуть зруйнувати звичний спосіб життя і занурити суспільство в постійний хаос. Тому похід у театр чи на концерт — це форма повернення контролю над своїм життям. Для людини це можливість хоча б дві години опинитися в просторі, де діють закони творення, а не руйнації. Нехай це буде хоча б тимчасовою паузою від нескінченної стрічки тривожних новин та повітряних тривог! До того ж трагедію та страх набагато легше переживати разом. На концерті чи виставі люди відчувають плече одне одного. Це зміцнює горизонтальні зв’язки в суспільстві, дає почуття «я не один, ми разом». Зрозуміло, не йдеться про безоглядні веселощі. В основному репертуар зараз складається з ретельно продуманих вистав, які дають енергію та оптимізм для того, щоб витримати та перемогти! Культура під час війни — це також форма опору! Звичайно ж, артисти також болісно переживають увесь тягар воєнного часу, але «за лаштунками» театру. На сцені вони завжди професійно беруть себе до рук. Їхні герої на сцені часто справді є героями українського народу, образами для наслідування.

Діти та доступність культурних подій

Юсуф Інан: Ігоре Вадимовичу, що Ви помічаєте на дитячих виставах та концертах? Чи є історія про дитину чи сім’ю, яка особливо ясно показала Вам, яке місце мистецтво посідає в житті дітей під час війни?

Ігор Єрмолаєв: Миколаївські театри й досі продовжують випускати вистави для дітей. Так, я бачу в залі більше сумних, серйозних дитячих очей, менше сміху. Діти все розуміють — а якщо не розуміють, то відчувають стан батьків… Але гарна глядацька зала, яскраві декорації та костюми, добрі казкові постановки дають дитині сильне відчуття нормальності, стабільності та емоційного захисту. Театральна дія потребує повного занурення, що дає дитячому мозку необхідну паузу від звуків сирен та тривог батьків. Тому для дітей похід до театру під час війни — це не просто розвага, а ефективний інструмент арттерапії та психоемоційного розвантаження. Театри, творчі гуртки та будь-яка арттерапія важливі для того, щоб загоїти емоційні рани юного покоління.

Юсуф Інан: Наскільки доступне сьогодні культурне життя тим, кому особливо важко: переселенцям, сім’ям військовослужбовців, людям похилого віку?

Ігор Єрмолаєв: Справді, вразливим категоріям населення зараз важко купити квитки до театрів чи на концерти. Заради справедливості слід зазначити, що в усіх миколаївських театрах та концертних залах діє справедлива система знижок, продаються «соціальні квитки». Це не просто соціальний «бонус», а стратегічний інструмент підтримки суспільства! Театри та музичні колективи проводять безкоштовні вистави безпосередньо в притулках для ВПО, реабілітаційних центрах та дитячих лікарнях. Для учасників бойових дій пільгові квитки — це не стільки грошова економія, скільки символічний знак поваги та подяки з боку суспільства.

Які ініціативи допомагають усім їм потрапити до глядацької зали? Тут яскравий приклад: з 12 вересня 2026 року в будівлі Миколаївського академічного художнього драматичного театру діє новий театрально-експериментальний простір «ВільноСцена», створений у межах проєкту «ВільноСцена: українська спадщина у новому ТЕМПі». Проєкт створено за підтримки Save the Children in Ukraine, ГО «Південна стратегія розвитку» та Міністерства закордонних справ Данії. За цей період у новому просторі проведено низку безкоштовних заходів: заходи для військовослужбовців та їхніх родин; заходи для дітей; зустрічі з фахівцями-філологами щодо підвищення якості мовлення українською; виставки художників Миколаєва; заходи спільно з громадськими організаціями, волонтерами тощо; перформативні читання п’єс сучасної української драматургії; просвітницькі заходи; святкові заходи для різних верств населення. Отже, до відвідин нового простору залучені військовослужбовці та їхні родини, діти та студентська молодь, ГО та волонтери, культурна спільнота Миколаєва, працівники освіти, ЗМІ.

Підтримка культури Миколаєва

Юсуф Інан: Закордонна аудиторія частіше бачить Миколаїв у новинах про обстріли та руйнування. Що б Ви хотіли розповісти їй про людей, які зберігають культурне життя міста, і яка підтримка допомогла б цим людям продовжувати свою роботу?

Ігор Єрмолаєв: Я вже відзначив вище старання творчих колективів театрів та їхніх директорів. На жаль, культура завжди фінансувалася «за залишковим принципом»… У бюджеті міста не вистачає грошей навіть на зарплати працівникам. Багато людей у творчих колективах працюють без зарплати, так би мовити, на «волонтерських» засадах, виключно на ентузіазмі та любові до мистецтва. У тому числі і я, театральний фотограф — людина, яка інтерпретує виставу, створену іншими, через камеру та власне художнє бачення. Усі дуже вдячні за постійну підтримку уряду Данії. Причому не на словах, а насправді! Хотілося б, щоб і український уряд також виділяв більше грошей на культуру, значення якої під час війни не зменшується, а навпаки — збільшується!

Юсуф Інан

UAPresa.com