Освіта України під час війни: Миколаївщина, втрати і вчителі

Юсуф Інан | UA Presa

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — У другій частині інтерв’ю UA Presa директорка департаменту освіти і науки Миколаївської ОВА Алла Веліховська говорить про освітні втрати, цифрову адаптацію шкіл, дефіцит педагогічних кадрів і мотивацію вчителів під час війни.

Після кількох років повномасштабної війни освітня система Миколаївщини працює в умовах постійних повітряних тривог, переміщення дітей і педагогів, блекаутів та нестачі фахівців. Водночас, за словами Веліховської, саме школа залишається одним із ключових просторів зв’язку дітей з Україною.

Освітні втрати і цифрова адаптація

Юсуф Інан: Якими Ви бачите реальні масштаби освітніх втрат після кількох років війни, переміщень і дистанційного навчання? Які предмети та вікові групи потребують найбільшої уваги?

Алла Веліховська: Ми точно маємо абсолютно нове покоління українців, для якого ще немає усталеної методики навчання. Ми, українські вчителі, формуємо її щодня.

Абсолютно правильним рішенням на початку війни було рішення щодо відновлення навчання. Буквально через тиждень наші діти знову навчалися. Звісно, таке навчання не було звичним, але це дозволило припинити паніку і відчай. Якщо є освіта, то є і Україна. Батьківські та класні чати стали майданчиками, що об’єднували шкільні спільноти і підтримували зв’язок з Україною тих, хто був змушений евакуюватися.

Ми розуміємо, що маємо освітні втрати через несистематичні заняття, пов’язані з евакуацією, бомбардуваннями, тривогами, повідомленнями про замінування тощо. Найбільше страждають точні науки, адже їх вивчення потребує системності і додаткової уваги. Є і часткова нестача вчителів цих предметів, особливо в громадах, наближених до зони бойових дій.

Дистанційне навчання також не вирішує всіх проблем, адже тривалі блекаути унеможливлюють якісне проведення занять.

Наша система освіти багато робить для мінімізації освітніх втрат. Це індивідуальні плани для учнів, які певний час не могли навчатися; освітні платформи; літні табори; різні форми навчання, які обирають для своїх дітей батьки; навчання вчителів, сфокусоване на вирішенні конкретних проблем навчання, тощо.

Велику допомогу в цьому нам надають благодійники. Саме вони фінансують заходи, організовують навчання дітей у тематичних таборах, проводять тренінги для педагогів.

Юсуф Інан: ЮНІСЕФ раніше відзначав надолужувальні програми та цифрові освітні рішення на Миколаївщині. Які з цих інструментів довели свою ефективність і будуть продовжені у 2026/2027 навчальному році?

Алла Веліховська: Допомога одного з найбільших благодійників — ЮНІСЕФ — є неоціненною. Вони найперші прийшли на допомогу Миколаївщині, щойно ворога відігнали за межі області. З січня 2023 року і досі ми разом тримаємо освітній фронт.

Це укриття, завдяки яким наші діти мають можливість навчатися онлайн. Це цифрові освітні центри, які стали першими осередками на деокупованих та відновлених територіях. Саме там діти, студенти, батьки учнів отримали можливість продовжувати вчитися та працювати. У таких центрах встановлені цифрові програми, запрограмовані на подолання освітніх втрат.

Це створення осередків для малюків на прифронтових та деокупованих територіях, де для дітей 3–5 років двічі на тиждень проводяться розвивальні заняття. Це дуже важливо, особливо для дітей, які пережили жах війни. Вони звикають до колективної діяльності, тренують пам’ять, формують навички читання, письма, аудіювання текстів тощо.

Це цифрові тренінги для вчителів і учнів, фінансова допомога для закладів освіти, спрямована на придбання засобів та інструментів для навчання. І багато чого ще, я можу довго перераховувати.

Юсуф Інан: Ваш власний науковий досвід пов’язаний із мережевими технологіями, цифровим освітнім середовищем і професійним розвитком учителя. Чи змінила війна Ваше особисте бачення того, яким має бути баланс між цифровою та очною освітою після війни?

Алла Веліховська: Коли у 2011 році я захищала дисертацію з питань використання мережевих технологій в освіті, не могла подумати, за яких умов побачу результати свого дослідження. Спочатку ковід, потім війна.

Багато хто вважає, що дистанційне навчання — це лише навчання за допомогою цифрових інструментів. Ні, це зовсім інша підготовка вчителя, побудова самого навчального заняття, перевірка знань учнів, методика і дидактика викладання предмета, мотивація учнів до навчання. Це проведення уроку, де в «навчальному кабінеті» присутні батьки дитини. Одна справа — емоції наживо, і зовсім інша — через екран монітора.

Тепер маємо досвід змішаної моделі навчання.

Нещодавно прочитала на сторінках місцевого видання НікВісті: «Від початку повномасштабної війни на Миколаївщині сирени лунали понад 4,5 тисячі разів, а сумарна тривалість загроз перевищує чотири місяці суцільного перебування в укриттях». Ворог дедалі частіше практикує нічні та ранкові атаки ворожих БПЛА, які найчастіше припадають саме на час зборів дітей до школи. Тому ми мусимо швидко реагувати і підлаштовувати навчальний процес під реалії нашого життя.

Як буде після війни? Буде нова, відмінна від колишньої система навчання дітей в Україні. У ній буде місце як очній, так і дистанційній формі навчання. Бо наші вчителі — професіонали. Вони швидко опановують нові технології, стресостійкі, віддані своїй справі. У кожного з них своя унікальна методика навчання учнів за будь-яких умов.

Думаю, що будуть школи або класи, у яких діти навчатимуться очно, а будуть і такі, де навчатимуться виключно дистанційно.

Апробованою є і модель, коли точні науки вивчають у класі, а гуманітарні — дистанційно. І в першому, і в другому випадках — під керівництвом педагога.

Педагогічні кадри і мотивація вчителів

Юсуф Інан: У 2026 році Ви публічно говорили про нестачу педагогічних кадрів. Обласна рада також називала відчутним дефіцит учителів природничо-математичних дисциплін та практичних психологів. Наскільки серйозна ця проблема сьогодні і які громади відчувають її найбільше?

Алла Веліховська: Дійсно, у регіоні зараз відчувається брак педагогічних кадрів. Причин багато, але найголовніша — війна. Професія вчителя вже не користується тією популярністю, як раніше. Усе менше випускників шкіл ідуть навчатися на педагогічні спеціальності. Тим більше, що тут ще треба мати покликання, як, наприклад, у лікарів. Інакше буде важко.

Частина педагогів на початку повномасштабного вторгнення евакуювалися до інших областей або країн. Якщо вони евакуювалися із зони бойових дій, а їхній будинок зруйнований, то їдуть до інших областей. За чотири з половиною роки вони там закріпилися і вже не планують повертатися. А ті, хто і планує, вичікують більш спокійних часів.

Частина педагогів, зокрема чоловіки, добровільно стали на захист держави. Підкреслюю: добровільно, адже в Україні діє мораторій на мобілізацію педагогів.

Є ще багато причин. На деокупованих територіях або там, де зруйновані заклади освіти, мала кількість учнів, класи неповні, тому і потрібна більша кількість педагогів, ніж за звичайних умов. На прифронтових територіях перевозити дітей на навчання з одного села до іншого небезпечно. Адже ворожі дрони полюють на цивільний транспорт. І їм абсолютно байдуже, чи це машина швидкої допомоги, чи жовтий шкільний автобус.

Юсуф Інан: Ви підтримуєте розвиток дуальної освіти як один із шляхів залучення молодих фахівців до шкіл. Як саме це може працювати для майбутніх учителів математики, фізики чи інших дефіцитних дисциплін?

Алла Веліховська: Я готова підтримати будь-який шлях, аби тільки молодь ішла працювати до шкіл. Якщо серйозно, то ми дійсно шукаємо шляхи вирішення проблеми. Буквально вчора зустрічалися з Радою ректорів закладів вищої освіти Миколаївщини і разом напрацьовували модель, за якою студенти інших спеціальностей могли б працювати педагогами і продовжувати навчання у виші.

Держава розробила багатокроковий механізм підвищення зарплат педагогів. Деякі громади виділяють доплати педагогам. Але такі доплати можуть дозволити собі лише ті громади, де економіка не зруйнована. На жаль, прифронтові громади такої можливості не мають.

Чекаємо і на повернення тих педагогів, які зараз перебувають у лавах ЗСУ.

Також працюємо з громадами. Кожна з них має свої особливі умови.

Юсуф Інан: Що, на Вашу думку, сьогодні найбільше утримує молодого вчителя в Миколаївській області: зарплата, житло, безпека, професійна підтримка, можливість кар’єрного розвитку чи відчуття місії? Які з цих факторів область реально може змінити на регіональному рівні?

Алла Веліховська: Кожна громада розробляє свою модель підтримки молодого фахівця: службове житло, підйомні виплати, зручний розклад занять тощо. Про безпечне, мирне життя ми лише мріємо. А про відчуття місії можу сказати багато.

Я пишаюся кожним педагогом Миколаївщини. Учителі шести громад, що перебували в окупації, не пішли на співпрацю з ворогом. І погрожували їм, і батьків учнів залякували, що якщо вони не приведуть дітей до окупаційної школи, то дітей вивезуть і усиновлять у РФ. Але окупантам не вдалося відновити навчання.

Виник абсолютно новий вид навчального закладу — віртуальний. Є вчителі школи, розкидані по всьому світу, частина з них перебувала на окупованій території. Є діти, які також розкидані по всьому світу. І є освітній простір, у якому щодня, за розкладом, проводяться уроки, пишуться контрольні роботи, виставляються семестрові оцінки, проводяться виховні години, олімпіади, змагання, конкурси.

Я хочу навести приклад героїчної поведінки вчительки. Коли її село було окуповане ворогом, вона продовжувала щодня проводити уроки своїм учням за розкладом. Вона знайшла місце на своєму подвір’ї, де працював інтернет. Її чоловік там побудував маленьку дерев’яну споруду, де заховали ноутбук. Треба розуміти, що людина щодня ризикувала своїм життям. За український підручник могли стратити.

Другий випадок не менш зворушливий. Учителька початкових класів, щойно було звільнено село, почала запрошувати учнів до себе на подвір’я і проводити з ними уроки. Її хата була напівзруйнованою, сама вона страждала на панічні атаки. А вона проводила з дітьми не тільки уроки, а ще й ранкову гімнастику, вчила українських пісень, організовувала руханки. Тобто намагалася якнайшвидше повернути дітей у дитинство.

UAPresa.com