Вони не померли — вони й далі захищають Україну: історія Олександра Зубка

Юсуф Інан | UA Presa
Журналіст, письменник | політичний і стратегічний аналітик

КРИВИЙ РІГ, УКРАЇНА — Людмила Зубко розповіла UA Presa про свого чоловіка Олександра — шахтаря, старшого навідника мінометного взводу 117-ї окремої механізованої бригади, який зник безвісти під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

Останній раз подружжя розмовляло 26 грудня 2023 року. Олександр попросив дружину не хвилюватися й пообіцяв зателефонувати після повернення з позиції. Родина чекала на нього понад два з половиною роки, доки 3 серпня 2026 року результати ДНК-експертизи не підтвердили його загибель.

Від автора

Ми продовжуємо знайомити читачів UA Presa з родинами українських героїв, які віддали свої життя, захищаючи Батьківщину. Кожне таке інтерв’ю засмучує мене як журналіста і як людину.

За кожним ім’ям полеглого захисника стоїть родина. Діти, які більше ніколи не побачать свого батька. Дружини, котрі пам’ятають останню розмову і продовжують чекати на дзвінок, який уже ніколи не пролунає. Батьки, які поховали своїх синів. Плани, обійми та слова любові, що назавжди залишилися незавершеними.

Єдиною втіхою може бути усвідомлення того, що ці люди загинули, захищаючи свою землю. Вони не прийшли захоплювати територію іншої держави. Вони стали на захист країни, у якій народилися й виросли, де жили їхні родини та мали зростати їхні діти.

У різних релігіях і культурах тих, хто віддав життя за Батьківщину, згадують як мучеників, героїв і захисників. Але скільки років ми, смертні люди, зможемо берегти пам’ять про них? Скільки поколінь розповідатимуть про їхню жертовність? Чи зможемо ми завжди згадувати їх так, як вони на це заслуговують?

Ми не здатні винагородити їх за віддане життя. Ми можемо лише зберігати їхні імена, розповідати їхні історії та підтримувати родини у боротьбі за державне визнання. Ми можемо поставити підпис під петицією про присвоєння полеглому воїну звання Героя України.

Навіть необхідність такої кампанії викликає біль. Людина, яка віддала життя за Україну, для своєї родини, побратимів і народу вже є Героєм України.

На моє переконання, Президент України Володимир Зеленський має разом із Верховною Радою ініціювати законодавчий механізм, який передбачатиме пряме державне вшанування військовослужбовців, полеглих під час захисту країни. Родини не повинні самотужки збирати тисячі підписів, щоб довести, що їхній чоловік, батько чи син заслуговує на пам’ять держави.

Що може бути для людини дорожчим за власне життя? Ці воїни відмовилися від майбутнього, родини, дітей і можливості повернутися додому заради захисту України.

Їхню справжню винагороду не здатні дати ми — смертні й безсилі перед вічністю люди. Її дасть Бог. 

Дружини полеглих захисників, з якими я проводив інтерв’ю, розповідали мені, що їхні чоловіки приходили до них у снах. У цих снах воїни говорили:

«Ми не померли. Ми перебуваємо в іншому місці й продовжуємо захищати Україну».

Можливо, так вони навідують своїх рідних, щоб розповісти їм про своє безсмертя, дати відчути, що бачать і чують своїх близьких, навіть якщо ми не можемо побачити їх.

Нехай їхні душі знайдуть спокій. Вічна пам’ять полеглим захисникам. Нехай живе Україна.

Людина праці, чоловік і кохана людина

Юсуф Інан: Розкажіть, будь ласка, про Олександра. Яким він був?

Людмила Зубко: Олександр Вікторович Зубко народився у 1987 році в місті Марганець, але виріс у Кривому Розі. Його батьки — Зубко Віктор Іванович та Зубко Світлана Павлівна. У нього був молодший брат, який, на жаль, уже помер.

Олександр був працьовитою і відповідальною людиною. Він умів працювати, цінував чесність і серйозно ставився до своїх обов’язків.

Юсуф Інан: Де навчався Олександр і ким працював до війни?

Людмила Зубко: У 2002 році він закінчив загальноосвітню школу №97 у Кривому Розі, а у 2006 році — Криворізький гірничо-електромеханічний технікум Криворізького технічного університету.

У 2007 році розпочав трудову діяльність у гірничій галузі. Працював гірником на шахті імені Фрунзе, а згодом — електрослюсарем черговим та з ремонту устаткування на шахті «Ювілейна». Колеги поважали його за сумлінність, відповідальність і професіоналізм.

Юсуф Інан: Як ви познайомилися з Олександром?

Людмила Зубко: Ми познайомилися зовсім несподівано. Одного дня наша спільна знайома запросила мене в гості, і там був Саша. Ми почали спілкуватися, поступово зблизилися, і наше знайомство переросло в кохання.

Юсуф Інан: Коли ви одружилися?

Людмила Зубко: Ми одружилися 29 квітня 2017 року. Це був важливий день у нашому житті — день, коли ми стали сім’єю.

Юсуф Інан: Яким Олександр був у повсякденному житті?

Людмила Зубко: Для мене він був коханою людиною, чоловіком, із яким були пов’язані мої почуття, надії та плани на майбутнє. Його втрата залишила в моєму житті порожнечу, яку неможливо заповнити.

Служба у 117-й окремій механізованій бригаді

Юсуф Інан: Коли Олександр став на захист України?

Людмила Зубко: У серпні 2023 року Олександр вступив до лав Збройних Сил України. Після проходження навчання його направили до 117-ї окремої механізованої бригади.

Він служив старшим навідником мінометного взводу та виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, у районі Малої Токмачки.

За мужність, відповідальне виконання військового обов’язку та відданість Україні його нагородили відзнакою «Золотий Хрест».

Остання розмова і довгі роки очікування

Юсуф Інан: Якою була ваша остання розмова?

Людмила Зубко: 26 грудня 2023 року о 14:00 Саша зателефонував мені й сказав, що вони вже виходять на позицію. Він попросив мене не хвилюватися та сказав:

«Не хвилюйся, все буде добре. Через пару днів я вийду і наберу».

Я чекала на його дзвінок і вірила, що він зателефонує, як і обіцяв. Але ця розмова стала нашою останньою. Тоді я ще не знала, що більше ніколи не почую його голосу.

Юсуф Інан: Коли ви дізналися, що Олександр зник безвісти, і як довго чекали на звістку?

Людмила Зубко: 26 грудня 2023 року Олександр зник безвісти під час виконання бойового завдання. Почався довгий і болісний період очікування. Ми жили надією, чекали на будь-яку звістку й до останнього вірили, що він повернеться.

3 серпня 2026 року нам офіційно повідомили про його загибель. Зателефонував слідчий і сказав, що в них є останки мого чоловіка, а результати ДНК-експертизи підтвердили збіг.

Після тривалого очікування ми отримали страшну правду. Найважче було прийняти те, що надія на його повернення вже не здійсниться.

Юсуф Інан: Що ви хотіли б сказати Олександру, якби могли ще раз із ним поговорити?

Людмила Зубко: Я сказала б йому лише одне: «Я дуже тебе кохаю».

Мені так багато хотілося б йому розповісти, ще раз почути його голос, побачити його очі, обійняти й просто побути поруч. Після поховання він навіть не приходить до мене у сни. Я дуже сумую за ним, і цей біль неможливо передати словами.

Син знатиме історію свого батька

Юсуф Інан: Що ви можете розповісти про батьківство та сина?

Людмила Зубко: На жаль, Олександр не знав про сина. Так склалися обставини, що він не встиг дізнатися про нього та познайомитися з ним.

Мені дуже боляче від думки, що Саша так і не зміг побачити свого сина, обійняти його, почути його голос і спостерігати, як він росте. Я хотіла б, щоб у мого сина була можливість знати свого тата, відчувати його любов і підтримку, але життя склалося інакше.

Я розповідатиму синові про Олександра — про те, якою людиною він був, як захищав Україну та якою ціною заплатив за нашу свободу. Хочу, щоб син знав історію свого тата і міг пишатися ним. Я зберігатиму пам’ять про Олександра, щоб його ім’я жило в нашій родині.

Петиція за присвоєння звання Героя України

Юсуф Інан: Чому ви створили петицію про присвоєння Олександру звання Героя України посмертно?

Людмила Зубко: Я створила електронну петицію №22/270856-еп, щоб домогтися присвоєння моєму чоловікові звання Героя України посмертно.

Для мене це не просто нагорода. Це визнання його мужності, служби та внеску в захист нашої держави. Олександр віддав своє життя за Україну, і я хочу, щоб його подвиг був гідно вшанований.

Мені боляче, що родинам полеглих захисників доводиться самостійно збирати підписи, звертатися до людей і просити підтримки, аби подвиг їхніх рідних був почутий. Я вважаю, що заслуги військових мають отримувати належну увагу та справедливий розгляд.

Я продовжуватиму боротися за визнання заслуг свого чоловіка, тому що він заслуговує на пам’ять, повагу та шану.

Моя головна мета — щоб про Олександра пам’ятали. Щоб люди знали, яким він був, що зробив для України та якою ціною далася його служба.

Він назавжди залишиться моїм коханим чоловіком і захисником, пам’ять про якого я берегтиму все життя.

Електронну петицію №22/270856-еп оприлюднено 29 вересня 2026 року на офіційному сайті електронних петицій Президента України. Збір підписів триває.

Кожен підпис — це не лише підтримка прохання родини. Це свідчення того, що Україна пам’ятає ім’я свого захисника.

EN

Юсуф Інан

UAPresa.com