Полеглий український воїн Андрій Іванов: «Як ти мене будеш чекати, я з того світу повернусь».

Юсуф Інан | UA Presa

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — Каріна Іванова розповіла UA Presa про свого чоловіка Андрія, військового 66-ї окремої механізованої бригади, який загинув на Луганщині, та про сімнадцять місяців, протягом яких родина чекала на звістку про нього.

У письмовому інтерв’ю Юсуфу Інану вона згадала їхнє знайомство, дітей, останні телефонні розмови й сни під час тривалого очікування. Каріна також розповіла, чому щодня приходить до могили чоловіка та що для сім’ї означає петиція про присвоєння йому звання Героя України посмертно.

Історія родини до війни

Юсуф Інан: Коли ви познайомилися з Андрієм і яким було ваше спільне життя?

Каріна Іванова: Ми познайомилися з Андрієм 4 травня 2008 року. Тоді я ще не знала, що ця зустріч стане початком моєї найбільшої любові, що ця людина стане моїм чоловіком, батьком моїх дітей, моєю опорою, моїм домом і цілим життям.

Андрій був надзвичайно добрим, турботливим, щирим. Він умів піклуватися про мене, підтримувати, знаходити потрібні слова й показувати свою любов не лише словами, а й учинками. Поруч із ним я почувалася коханою та захищеною. Ми були молодими, будували плани, мріяли про спільне майбутнє й навіть уявити не могли, скільки випробувань колись доведеться пережити.

Ми зустрічалися чотири роки, а в 2012 році одружилися. Ми створили нашу сім’ю — звичайну, щасливу сім’ю, у якій були любов, турбота, спільні мрії та бажання бути разом усе життя. Нам не потрібно було чогось надзвичайного для щастя. Найголовніше — щоб ми були поруч, щоб наші рідні були здорові, а вдома нас чекали любов і тепло.

У 2015 році в нас народилася донечка Крістіна. Це було неймовірне щастя — бачити, як Андрій став татом, як він радів нашій дівчинці. А вже у 2016 році народився наш синочок Артем. Наша сім’я стала ще більшою, а наше щастя — ще повнішим.

Я ніколи не думала, що наша історія кохання матиме таке страшне продовження.

Юсуф Інан: Яким Андрій був для дітей?

Каріна Іванова: Андрій дуже любив дітей. Він хотів дати їм усе найкраще. Працював на двох роботах, багато сил віддавав роботі, аби його сім’я ні в чому не мала потреби. Він не боявся труднощів, не шукав легких шляхів, бо знав, заради кого старається. Для нього ми були сенсом життя.

Він був не просто чоловіком і батьком. Він був людиною, на яку я могла покластися, з якою хотілося ділити і радість, і труднощі. Я була впевнена, що ми разом пройдемо все, що приготувало нам життя. Я вірила, що попереду в нас ще багато років, що ми побачимо, як виростають наші діти, як вони закінчують школу, створюють власні сім’ї, а ми з Андрієм будемо поруч і радітимемо кожній їхній перемозі.

Андрій був люблячим і турботливим татом. Наші діти були для нього найбільшим щастям. Він хотів бачити їх щасливими, забезпечити їм гідне життя та бути поруч, коли вони потребуватимуть його підтримки.

Найболючіше для мене те, що в наших дітей забрали можливість дорослішати поруч із татом. Він не побачить багатьох важливих моментів їхнього життя, не зможе обійняти їх, дати пораду, порадіти їхнім успіхам.

Юсуф Інан: Що ви можете розповісти про його роботу до війни?

Каріна Іванова: Андрій був дуже працьовитою, доброю та відповідальною людиною. До війни він працював на заводі «Мотор Січ», був автомеханіком і водієм. Він любив працювати, не боявся труднощів і завжди прагнув забезпечити свою сім’ю всім необхідним.

Для нього родина була на першому місці. Він працював навіть на двох роботах, щоб я та наші діти ні в чому не мали потреби. Андрій не шукав легкого життя — він просто хотів, щоб його сім’я була щасливою.

Юсуф Інан: Яким сином Андрій був для своїх батьків?

Каріна Іванова: Андрій був пізньою, довгоочікуваною та дуже бажаною дитиною. Для своїх батьків він був не просто сином — він був їхнім єдиним сином, їхньою радістю, надією та найбільшим скарбом. Вони ніжно називали його «Манюній». У цьому слові було стільки батьківської любові, тепла й ніжності, що навіть дорослий чоловік для них завжди залишався їхнім маленьким хлопчиком.

І страшно навіть уявити біль батьків, які так довго чекали на свою дитину, ростили, любили, берегли, а потім змушені були пережити найстрашніше — втратити єдиного сина. Для них він назавжди залишиться їхнім Манюнім, їхнім хлопчиком, якого вони любитимуть і чекатимуть у своїх серцях до останнього подиху. Жодні слова не здатні передати біль матері й батька, які втратили свою дитину. Адже для батьків діти ніколи не стають дорослими — вони завжди залишаються маленькими, рідними й найдорожчими.

Мені дуже боляче думати про його батьків. Жодні слова не здатні передати біль, який відчувають батько й мати, втративши єдиного сина. Вони чекали на нього, сподівалися на його повернення, як і ми всі.

Батьківський біль не має віку. Якими б дорослими не ставали діти, для мами й тата вони завжди залишаються рідними дітьми.

Андрієві назавжди 37 років. І для своїх батьків він назавжди залишиться їхнім Манюнім.

Рішення служити й телефонні розмови

Юсуф Інан: Як ви відреагували, коли Андрій вирішив піти на фронт?

Каріна Іванова: Рішення Андрія стати на захист України було важким випробуванням для нашої сім’ї. Коли твій чоловік і батько твоїх дітей іде на війну, ти розумієш, що відтепер житимеш із постійним страхом за його життя.

Я не хотіла його втрачати. Я хотіла, щоб він був поруч із нами, щоб наші діти росли з татом, щоб ми й надалі будували наше спільне майбутнє.

Але Андрій був людиною відповідальною, людиною, яка звикла виконувати свій обов’язок. Він був не лише моїм чоловіком, а й людиною, яка захищала свою країну.

Я не можу сказати, що була готова до цього. До такого неможливо підготуватися. Я просто хотіла одного — щоб він повернувся додому живим.

Але війна перекреслила наше майбутнє так, як я ніколи не могла собі уявити.

Юсуф Інан: Що означала для вас кожна можливість поговорити з ним під час служби?

Каріна Іванова: Для мене кожна розмова з Андрієм була безцінною. Я чекала на його дзвінки, на можливість почути його голос, переконатися, що він живий, що з ним усе гаразд.

Коли кохана людина далеко, починаєш цінувати найпростіші речі: почути «я тебе люблю», запитати, як минув день, сказати, що вдома все добре. Раніше ми могли навіть не замислюватися, наскільки важливими є такі моменти.

Юсуф Інан: Що Андрій сказав дітям під час останнього дзвінка і якою була ваша остання розмова?

Каріна Іванова: 20 березня 2025 року Андрій востаннє зателефонував нашим дітям. Він сказав їм слова, які сьогодні відлунюють у моєму серці з особливим болем:

«Бережіть маму, слухайте маму».

Тоді ми не знали, що ці слова стануть для наших дітей одними з останніх батькових настанов. Вони не могли знати, що більше не почують його голосу так, як раніше. Я й подумати не могла, що одного дня мені доведеться вчитися жити без людини, з якою я провела майже все своє доросле життя.

Тепер ці слова мають для мене особливе значення. Я зберігатиму їх і передаватиму дітям, щоб вони завжди пам’ятали, як сильно їх любив тато.

Наша остання розмова відбулася 22 березня 2025 року. Андрій сказав, що любить нас. І були його останні слова до мене, які я ніколи не забуду:

«Як ти мене будеш чекати, я з того світу повернусь».

Я не знала, що ця розмова стане останньою. Якби тільки можна було повернути той день, я б не відпускала його голос, слухала б кожне слово, сказала б йому ще тисячу разів, як сильно люблю.

Я не знаю, чи міг він тоді відчувати, що попереду на нас чекає така розлука. Але я знаю одне: я чекала. Чекала кожним подихом, кожною думкою, кожною молитвою. Я трималася за його слова, як за останню ниточку, що з’єднувала мене з ним.

Я вірила, що він повернеться. Вірила, що одного дня відчиняться двері й я знову побачу свого Андрійка. Що зможу обійняти його, притиснутися до нього й сказати, як сильно ми сумували.

Я не хотіла вірити в жоден інший варіант.

Сімнадцять місяців невідомості

Юсуф Інан: Як ваша родина прожила сімнадцять місяців після зникнення Андрія? Чи бачили ви його уві сні?

Каріна Іванова: Коли Андрій зник безвісти, моє життя ніби зупинилося. Почався час, коли кожен день був очікуванням, кожен телефонний дзвінок — надією, а кожна новина могла змінити все.

Це були сімнадцять місяців очікування, болю, страху й надії. Ми не знали, що сталося з Андрієм, і щодня жили думкою про його повернення.

Сімнадцять місяців я жила між вірою та страхом. Я намагалася бути сильною заради дітей, підтримувати їх, знаходити слова, коли самій хотілося лише почути голос чоловіка. Але всередині мене постійно жила одна думка: де мій Андрій? Що з ним? Чи живий він? Чи повернеться додому?

Я прокидалася з надією, що сьогодні з’явиться звістка. Кожен телефонний дзвінок змушував серце битися швидше. Я шукала інформацію, чекала, молилася й не хотіла вірити, що можу його втратити.

Разом зі мною чекали наші діти та його батьки.

Упродовж усього цього часу Андрій часто снився мені. І ці сни стали для мене особливими, бо в них ми знову були разом. Він ніколи не залишав мене, нікуди не зникав. Уві сні я могла відчувати, що він поруч, що між нами все ще є той зв’язок, який не могли зруйнувати ні відстань, ні невідомість.

Перший сон я побачила невдовзі після його зникнення. Андрій просто сидів біля мене й гладив мене по голові. У цьому сні не було гучних слів, не було пояснень. Він просто був поруч і ніжно торкався мене, як робив це в житті.

Я прокинулася, а відчуття його присутності ще залишалося зі мною. Мені так хотілося вірити, що він справді десь поруч, що він живий, що одного дня повернеться до нас.

Протягом сімнадцяти місяців у моїх снах ми знову були чоловіком і дружиною, просто Андрієм і Кариною, які люблять одне одного. У тих снах я не була вдовою, не була жінкою, яка чекає звістки про зниклого чоловіка. Я була просто його дружиною, яка могла бути поруч із коханим.

Можливо, саме ці сни допомагали мені триматися. Коли реальність розривала серце, уві сні я знову могла побути з ним. І щоразу, прокидаючись, я поверталася до очікування.

Я продовжувала чекати, бо він обіцяв повернутися. Я хотіла вірити, що наша історія ще не закінчилася.

Підтвердження загибелі

Юсуф Інан: Як ви пережили звістку про загибель Андрія?

Каріна Іванова: Упродовж сімнадцяти місяців ми чекали. Я чекала. Наші діти чекали на тата. Його батьки чекали на сина. Ми всі жили надією, що одного дня Андрій повернеться додому.

Але настав момент, коли довелося почути звістку, яку я найбільше боялася почути.

Мій Андрій загинув.

І в одну мить світ, який я так довго намагалася втримати, розсипався. Я досі не можу збагнути, як людина, з якою ми будували плани, з якою ростили дітей, яку я чекала всі ці місяці, може більше не повернутися додому.

Найважче — усвідомлювати, що наші діти ростимуть без батька. Що вони більше не зможуть зателефонувати йому, почути його голос, обійняти його, розповісти про свої успіхи, запитати поради. Що він не поведе їх за руку, не буде поруч у важливі миті їхнього життя.

Я повинна бути для них сильною. Повинна підтримувати їх, бути і мамою, і тією людиною, до якої вони прийдуть зі своїм болем. Але я теж його дитина в душі — його Карина, яка хоче почути від свого чоловіка, що все буде добре, відчути його обійми й хоча б на мить перестати бути сильною.

Я втратила не просто чоловіка. Я втратила свою людину, свою підтримку, своє звичне життя та майбутнє, яке ми планували разом.

Але Андрій залишився в наших дітях, у їхніх очах, усмішках, у спогадах про нього, у кожній історії, яку ми будемо їм розповідати. Я хочу, щоб вони завжди знали, яким був їхній тато, як сильно він їх любив і як багато працював заради них.

Юсуф Інан: Що ви відчули, коли результати ДНК-дослідження підтвердили його загибель?

Каріна Іванова: Це був момент, коли моя найбільша надія зіткнулася з найстрашнішою правдою. Сімнадцять місяців я чекала на чоловіка, вірила, що він живий, уявляла нашу зустріч. Я не хотіла навіть думати про те, що можу більше ніколи його не побачити.

Коли підтвердилося співпадіння ДНК, мені було неможливо це прийняти. Розум ніби чув правду, але серце відмовлялося вірити.

Як можна змиритися з тим, що людини, з якою ти прожила стільки років, більше немає? Що чоловік, якого ти проводжала з надією на повернення, ніколи більше не відчинить двері вашого дому?

Я втратила не просто чоловіка. Я втратила свою людину, свою опору, своє майбутнє. Наші діти втратили тата, а його батьки — єдиного сина.

Я досі згадую його останні слова й думаю про те, як сильно хотіла дочекатися його живим. Я чекала, Андрійку. Я справді чекала тебе всім серцем.

Діти та пам’ять про батька

Юсуф Інан: Як ви пояснили дітям, що їхній тато більше не повернеться? Як вони зберігають пам’ять про нього?

Каріна Іванова: Це одне з найважчих випробувань у моєму житті. Як пояснити дитині, що тато, на якого вона чекала, більше не повернеться? Як знайти слова, коли самій важко усвідомити те, що сталося?

Я хочу, щоб Крістіна й Артем завжди знали: їхній тато був хорошою людиною, любив їх усім серцем і робив усе, щоб вони мали щасливе дитинство.

Я розповідатиму їм про наше життя, про те, яким Андрій був до війни, як ми познайомилися, як одружилися, як раділи народженню кожної нашої дитини. Хочу зберегти фотографії, спогади та його слова, щоб вони могли повертатися до них, коли сумуватимуть за татом.

Вони не повинні пам’ятати його лише як загиблого військового. Вони мають знати його як свого тата — людину, яка любила їх ще до їхнього народження й заради якої вони завжди були найбільшим щастям.

Юсуф Інан: Який найцінніший спадок Андрій залишив вашій родині?

Каріна Іванова: Найцінніше, що залишив Андрій, — це наша любов, наші діти та спогади про життя, яке ми прожили разом.

Ми були разом із 2008 року. За ці роки він став для мене не просто чоловіком, а найближчою людиною, з якою я ділила радощі, труднощі, мрії та повсякденне життя.

Він навчив мене цінувати сім’ю, турботу, відданість і справжню любов. Своєю працею він показував, що означає відповідальність за рідних.

Тепер я маю зберегти все це для наших дітей. Розповідати їм про тата, передавати його любов через спогади й нагадувати, що вони є продовженням нашої історії.

Я не знаю, як навчитися жити без Андрія. Але я знаю, що моя любов до нього не зникне. Він назавжди залишиться моїм чоловіком, моїм Андрійком і коханням мого життя.

Юсуф Інан: Яким ви хочете, щоб люди пам’ятали Андрія?

Каріна Іванова: Я хочу, щоб люди пам’ятали Андрія не лише як військового, який загинув на війні. Він був живою людиною, чоловіком, батьком, сином. Він мав мрії, любив свою сім’ю, працював, будував плани й хотів жити.

Він був тим чоловіком, якого я покохала ще 4 травня 2008 року. Тим, з ким ми пройшли шлях від молодих закоханих до чоловіка й дружини, від двох людей до батьків двох чудових дітей.

Я не знаю, як навчитися жити без нього. Не знаю, скільки часу потрібно, щоб навчитися дихати, коли частина тебе назавжди залишилася там, разом із коханою людиною.

Але я знаю, що моя любов до Андрія нікуди не зникла. Вона залишилася в мені, у наших дітях, у кожному спогаді, у кожній фотографії, у кожному слові, яке він мені сказав.

Іноді я подумки повертаюся до нашої останньої розмови. Згадую його голос, його слова про любов і ту обіцянку, яку я так відчайдушно хотіла дочекатися.

Я чекаю, Андрійку. Боже, як же я чекаю…

Я чекала сімнадцять місяців, сподіваючись, що доля подарує нам ще одну зустріч. Я чекала, бо любила. Бо не могла уявити, що наша історія закінчиться саме так.

Я чекаю тебе попри все і вірю, що ти повернешся, бо ти мені обіцяв.

Тепер я чекатиму на тебе в наших спогадах, у снах, у тихій розмові з небом. І скільки б часу не минуло, ти завжди залишатимешся моїм чоловіком, коханням мого життя і татом наших дітей.

Ми прожили разом багато щасливих років, але я мріяла прожити з тобою все життя. Війна забрала в нас наше завтра, але вона не зможе забрати те, що ми мали одне до одного.

Ти назавжди залишишся моїм Андрійком. А я назавжди залишуся твоєю Кариною.

Петиція та звернення родини

Юсуф Інан: Що для вашої родини означає петиція № 270718 про присвоєння Андрію звання «Герой України»?

Каріна Іванова: Для нас ця петиція — не просто підписи й не просто офіційне звання. Це прохання про визнання подвигу людини, яка віддала своє життя, захищаючи Україну.

Я хочу, щоб пам’ятали не лише ім’я військового, який загинув. За цим ім’ям стоїть ціле життя: чоловік, якого я кохала, тато двох дітей, єдиний син своїх батьків, працьовита й добра людина.

Андрій служив у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго та загинув 25 березня 2025 року під час виконання бойового завдання на Луганщині, поблизу Новолюбівки.

Я прошу присвоїти моєму чоловікові звання «Герой України» посмертно. Для мене це важливо не заради нагороди як такої, а заради справедливості, гідного вшанування його служби та пам’яті про нього.

Я хочу, щоб наші діти виросли й знали, що подвиг їхнього тата визнали, що його ім’я не забули, що його життя та самопожертва мають значення.

Я дуже прошу всіх небайдужих: зайдіть за посиланням і підпишіть петицію № 270718. Не просто напишіть у коментарях «підтримую», а поставте свій підпис на сайті петицій Президента України. Для нашої родини кожен підпис — це ще один крок до вшанування Андрія.

Юсуф Інан: Що ви хотіли б сказати людям і представникам влади?

Каріна Іванова: Я хочу звернутися до всіх людей: будь ласка, пам’ятайте, що за кожним загиблим Захисником стоїть родина. Є дружина, яка втратила коханого чоловіка. Є діти, які більше не обіймуть свого тата. Є батьки, які втратили свою дитину.

Андрій був звичайною людиною, яка хотіла жити, працювати, любити свою сім’ю та виховувати дітей. Він мав плани, мрії й майбутнє. Але війна забрала в нього життя, а в нас — можливість бути разом.

Я не можу повернути свого чоловіка. Не можу змінити те, що сталося. Але я можу боротися за те, щоб його ім’я пам’ятали, щоб його подвиг був гідно вшанований, щоб наші діти знали: їхній тато не забутий.

Я звертаюся до представників влади з проханням почути голос нашої родини. Для нас присвоєння Андрію звання «Герой України» посмертно — це можливість гідно вшанувати його пам’ять і подвиг.

І я звертаюся до кожного, хто прочитає цю історію: не проходьте повз. Підтримайте нашу петицію, допоможіть поширити її, розкажіть про Андрія іншим людям.

Мій чоловік уже ніколи не повернеться додому. Але я хочу, щоб його ім’я жило. Щоб наші діти пишалися своїм татом. Щоб його батьки знали, що їхнього Манюнія пам’ятають. І щоб Україна пам’ятала Захисника, який віддав за неї найдорожче — своє життя.

Андрійку, я обіцяла чекати тебе — і я чекала. Тепер я обіцяю берегти пам’ять про тебе. Ти назавжди залишишся в моєму серці, у наших дітях і в історії нашої країни.

Ти назавжди мій чоловік. Назавжди наш тато. Назавжди наш Герой.

Петицію родини можна підписати на офіційному сайті Президента України. Коментар «підтримую» під дописом не додає голосу до петиції.

*

«Я приходжу до свого Андрійка щодня»

Юсуф Інан: Чи маєте ви можливість відвідувати могилу Андрія? Як часто ви приходите до нього?

Каріна Іванова: Я приходжу до свого Андрійка щодня. Тепер його могила — це місце, де я можу побути зі своїм чоловіком, хоча б так, як би мені не хотілося, щоб усе було інакше. Я приходжу до нього, сідаю поруч і розповідаю про все, що відбувається в нашому житті: про дітей, про їхні справи, про свої переживання, про те, як сильно мені його не вистачає. Розповідаю так, ніби він сидить поруч і слухає мене, як робив це за життя.

Я розповідаю йому те, що раніше могла сказати лише одним поглядом або тихим словом удома. Розповідаю, як ростуть наші Крістіна й Артем, як мені важко самій справлятися з усім, як я сумую за його голосом, за обіймами, за нашими звичайними розмовами. За тим простим сімейним життям, яке колись здавалося таким звичним, а тепер стало моєю найбільшою мрією.

Іноді мені здається, що я просто не можу піти звідти, бо так сильно хочу ще хоч трохи побути біля нього. Хочеться розповісти все, що накопичилося в душі, поділитися кожним болем і кожною думкою. Адже він був моїм найближчим другом, моїм чоловіком, моєю людиною. Я звикла ділити з ним усе життя, а тепер змушена вчитися жити без нього.

Найболючіше — повертатися додому самій. Колись я поверталася туди, де був мій чоловік, де на мене чекали його голос, тепло й присутність. А тепер я повертаюся з могили, залишаючи там частинку свого серця.

Я досі подумки звертаюся до нього: «Андрійку, як же мені тебе не вистачає. Якби ти тільки знав, скільки всього я хочу тобі розповісти, скільки разів мені потрібна твоя порада, твої обійми, твоє просте “я поруч”».

Я приходжу до нього щодня не тому, що не хочу жити далі, а тому, що люблю його й не знаю іншого способу бути ближче до людини, яка назавжди залишилася в моєму серці. Могила — це місце, де спочиває його тіло, але наша любов, наші спогади й усе прожите разом залишаються зі мною.

Я не можу більше взяти тебе за руку, Андрійку, але можу прийти до тебе й поговорити. Не можу обійняти тебе, але можу принести квіти й посидіти поруч. Не можу почути твою відповідь, але все одно розповідаю тобі про наше життя, бо ти назавжди залишаєшся моїм чоловіком. І, мабуть, найважче в цій утраті — мати стільки любові, яку більше нікуди подіти, і стільки слів, які вже нікому сказати так, як колись говорила тобі.

Я приходитиму до тебе, мій Андрійку, згадуватиму наше життя й розповідатиму про наших дітей. Бо ти не просто частина мого минулого. Ти — частина мене, мого серця й нашої сім’ї. І скільки б часу не минуло, я завжди матиму що тобі розповісти.

Юсуф Інан

UAPresa.com