Ігор Федоренко «Арктика»: від життя в Європі до командира морпіхів
Капітан Ігор Федоренко повернувся з Європи після вторгнення РФ, став командиром морпіхів і загинув 1 серпня 2024 року на Харківщині.

Юсуф Інан | UA Presa
Ігор Федоренко «Арктика»: шлях капітана морпіхів і спогади матері
Капітан Ігор Федоренко повернувся з мирного життя в Європі, щоб захищати Україну, став командиром роти морської піхоти та загинув у 28 років. Його мати Юлія Федоренко розповіла UA Presa історію сина — від важкого народження й дитячих мрій до бойових завдань, останніх повідомлень і боротьби за визнання його заслуг.
ГЛУХІВ, УКРАЇНА — 1 серпня 2024 року на Харківщині загинув капітан Збройних сил України Ігор Ігорович Федоренко, позивний «Арктика», командир 1-ї стрілецької спеціалізованої роти батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти. Йому було 28 років.
4 листопада 2026 року його мати Юлія Федоренко ініціювала електронну петицію до президента України з проханням присвоїти синові звання Героя України посмертно.
Звернувшись до редакції UA Presa, вона передала фотографії, документи та докладні спогади про життя Ігоря. Мати прагне, щоб за військовим званням, нагородами й офіційними повідомленнями про загибель люди побачили особистість її сина — допитливого хлопчика, турботливого старшого брата, людину з непростим характером і офіцера, який відчував відповідальність за підлеглих.
Його загибель і місце служби відображені в офіційних та місцевих джерелах. Особисті епізоди, які стали основою цієї історії, редакції повідомила безпосередньо Юлія Федоренко. Подробиці окремих бойових операцій також наведено в її офіційній петиції.
Хлопчик, за життя якого мати боялася від народження
Ігор Федоренко народився 24 жовтня 1995 року в Глухові Сумської області. Його поява на світ була пов'язана з важкими пологами, а перші тижні життя стали для матері випробуванням.
За словами Юлії, син народився слабким, часто хворів, і вона передусім хвилювалася за його здоров'я. Майже місяць батьки навіть не могли визначитися з ім'ям.
Під час перебування в лікарні до палати зайшла головна лікарка. Побачивши немовля, вона привіталася з ним: «Привіт, Ігор!»
Мати здивувалася й пояснила, що дитині ще не дали імені. Лікарка відповіла, що саме ім'я Ігор дуже пасує хлопчикові. Так, за родинними спогадами, він і отримав своє ім'я.
Згодом той слабкий хлопчик став людиною, яку побратими знали як витривалого офіцера з позивним «Арктика».
«Професор»: дитинство, книжки й перша шахова медаль

Юлія згадує, що Ігор із ранніх років вирізнявся самостійністю, допитливістю та прагненням розібратися в усьому власними силами.
Коли настав час віддавати його до дитячого садка, мати настільки хвилювалася, що кілька годин чекала неподалік. Але хлопчик швидко звик до нового середовища: пообідав і спокійно заснув разом з іншими дітьми.
У садочку Ігоря прозвали «Професором». Він самостійно навчився читати й рахувати. Уже у чотири з половиною роки знав алфавіт і міг рахувати до ста.
Через проблеми зі здоров'ям до школи хлопчик пішов у сім років. Навчався успішно, брав участь в олімпіадах, багато читав і не боявся відстоювати свою думку.
Мати пригадує випадок, коли Ігор посперечався з учителькою через температуру танення льоду. Він наполягав, що за звичайного атмосферного тиску лід тане при 0 °C, і намагався довести правильність своєї відповіді.
Такий характер іноді створював труднощі, однак для Ігоря принциповість і прагнення до точності були важливими змалку.
В одинадцять років він став бронзовим призером обласних змагань із шахів. Особливість цієї перемоги полягала в тому, що серйозно готуватися до турніру хлопчик почав лише приблизно за місяць до змагань. Основи гри йому допомагали опановувати батько та дідусь.
Юлія досі пам'ятає, як побачила сина, який повертався додому з медаллю на куртці.
Для інших це могла бути звичайна дитяча спортивна нагорода. Для матері, яка колись боялася за життя новонародженого сина, ця медаль означала набагато більше.
Віра, кадетський корпус і випробування характеру

У дитинстві важливе місце в житті Ігоря посідала віра.
Після смерті бабусі, коли йому було одинадцять років, він почав самостійно відвідувати недільні богослужіння. Згодом допомагав священнику.
За спогадами матері, на хлопчика звернув увагу архієпископ Конотопський і Глухівський Лука. Приблизно через рік Ігор став іподияконом і допомагав під час архієрейських богослужінь до дев'ятого класу.
Коли владику перевели до Запоріжжя, Ігор хотів поїхати разом із ним. Проте, як розповідає Юлія, архієпископ сказав хлопчикові, що на нього чекає інший шлях.
Після дев'ятого класу Ігор вирішив вступати до Сумського кадетського корпусу.
Фізична підготовка давалася йому нелегко. Він мав труднощі з бігом і підтягуванням, але протягом літа щодня тренувався, бігав лісом та поступово виконав необхідні нормативи.
Ігор вступив до кадетського корпусу й навіть став старшиною роти. Водночас його незалежний характер не завжди поєднувався із суворою дисципліною навчального закладу. Приблизно через пів року він повернувся до звичайної міської школи, яку згодом успішно закінчив.
Мати згадує й інший випадок, що характеризував упертість сина. Одного разу він наполіг на купівлі зимового взуття, яке Юлія вважала недостатньо теплим. Ігор носив його цілий місяць, але так і не поскаржився на холод.
У шістнадцять років під час стрибка з парашутом, за словами матері, він отримав компресійний перелом хребта. Про травму Ігор нікому не повідомив. Лише приблизно через місяць, після іншого падіння та обстеження в лікарні, родина дізналася про попереднє ушкодження.
Юлія пояснює, що син умів терпіти біль і не любив скаржитися. Ця риса одночасно викликала в неї гордість і тривогу.
«То людина»: доброта, яку мати запам'ятала назавжди

За зовнішньою суворістю Ігоря, розповідає мати, приховувалася чуйна людина.
Він дуже любив тварин. У родині жили коти, собаки, папуги, морські свинки, рибки й навіть павук. Його любов до тварин зберігалася й у дорослому житті.
Проте один дитячий випадок особливо закарбувався в пам'яті Юлії.
Якось Ігор прибіг зі школи й попросив терміново викликати швидку допомогу. На дорозі лежав чоловік, якому, на думку хлопчика, потрібна була медична допомога.
Перехожі пояснили, що це бездомна людина.
Ігор відповів коротко:
«То людина».

Для матері ці слова стали одним із найважливіших спогадів про сина.
Інша історія пов'язана з сусідкою Наташею, учителькою математики, яка була паралізована й прикута до ліжка. Після смерті чоловіка жінка залишилася з маленькою дитиною.
Юлія хотіла допомогти сусідці та запропонувала організувати для неї заняття з математики. Першим учнем став Ігор.
Спочатку хлопчик протестував, адже був упевнений у власних знаннях. Проте, дізнавшись про життєві труднощі жінки, погодився.
Він продовжував відвідувати її заняття аж до вступу до університету.
Учителька вважала Ігоря здібним, хоча й непосидючим. Якось вона навіть помітила, що він примудрявся набирати повідомлення на телефоні пальцем ноги, заховавши пристрій під столом.
Саме Наташа одного разу запитала, ким він мріє стати.
«Я хочу стати генералом», — відповів Ігор.
Старший брат, родина й щоденний знак «+»

Особливе місце в житті Ігоря посідав молодший брат Тимур, на народження якого він дуже чекав.
Між братами було одинадцять років різниці. Юлія розповідає, що Ігор із великою радістю зустрів появу Тимура, допомагав доглядати за ним і проводив із ним багато часу.
Звичайно, між ними виникали й звичайні дитячі суперечки. Молодший брат хотів перебувати в кімнаті Ігоря, брав його речі, іноді псував їх. Проте взаємна прихильність залишалася.
Коли Ігор навчався або працював за кордоном, він постійно цікавився справами Тимура. Повертаючись додому, обіймав молодшого брата, навчав його користуватися комп'ютером і прагнув виховати в ньому самостійність.
Ігор підтримував дуже близькі стосунки й з матір'ю.
Юлія говорить, що намагалася виховувати синів не покараннями, а поясненням відповідальності за власні вчинки. Вона хотіла, щоб діти не приховували помилок і не боялися говорити правду.
Навіть у дорослому віці Ігор намагався телефонувати їй щодня.
Коли через роботу або службу він не міг поговорити, між ними існувала невелика домовленість: достатньо було надіслати знак «+», щоб мати знала — із сином усе гаразд.
Цей простий знак набув для неї особливого значення під час війни.
Автомобільна аварія: «Мама, я живий»

Ще один випадок, який Юлія згадує, стався в студентські роки Ігоря.
Він потрапив у серйозну дорожньо-транспортну пригоду в Глухові, перебуваючи за кермом материного автомобіля.
Повернувшись додому з травмованим чолом, Ігор сказав:
«Мама, я живий».
За словами матері, інший водій виїхав із другорядної дороги та не поступився йому. Щоб уникнути зіткнення, Ігор звернув із дороги й врізався в дерево.
Коли Юлія запитала, чому син не продовжив рух своєю смугою, він відповів, що в іншому автомобілі були люди.
Мати й сьогодні пов'язує цей випадок із його дитячими словами про незнайомого чоловіка, який лежав на дорозі: «То людина».
На її думку, Ігор міг бути різким і впертим, але чужа біда ніколи не залишала його байдужим.
Юридична освіта та роки життя в Європі

Після школи Ігор вступив до Київського університету права Національної академії наук України.
Із другого курсу він також здобував військову освіту у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де пройшов офіцерську підготовку.
Після університету продовжив навчання в магістратурі. Однак родина переживала фінансові труднощі, і подальше навчання потребувало значних витрат.
Ігор не залишав захоплення шахами. За розповіддю матері, один із викладачів, із яким він грав, допоміг йому знайти можливість працевлаштування за кордоном.
Вивчивши німецьку мову, Ігор вирушив до Німеччини. Там він працював приблизно пів року. Згодом переїхав до Швеції, де прожив і пропрацював близько трьох із половиною років.
Пізніше оселився в Португалії, де мешкала його рідна тітка.
У Європі він мав роботу, досвід самостійного життя та можливість будувати цивільне майбутнє. Але повномасштабне російське вторгнення змінило його плани.
24 лютого 2022 року: рішення повернутися додому

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Ігор перебував у Португалії.
За словами Юлії, він відразу вирішив повернутися на Батьківщину.
Ігор звільнився з роботи, а вже 26 лютого вилетів до Чехії. Там його зустрів товариш, який допоміг дістатися українського кордону.
Кордон Ігор переходив пішки.
Мати розповідає, що сина вразила картина, яку він побачив: багато людей намагалися залишити Україну, тоді як він ішов у протилежному напрямку.
До Києва Ігор дістався приблизно через два дні. На підступах до столиці вже тривали бойові дії.
1 березня 2022 року Юлія зустрілася із сином у Києві.
Їхня зустріч тривала лише близько тридцяти хвилин.
Після цього Ігор вирушив до Солом'янського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Мати розуміла, що рішення сина остаточне.
Від оборони Києва до морської піхоти

На початку березня 2022 року Ігор долучився до 130-го батальйону територіальної оборони. Разом із ним служив його батько.
Вони брали участь в обороні Києва та Київської області.
За словами матері, Ігор був наймолодшим офіцером у роті. Він прагнув виконувати бойові завдання, а коли його не включали до окремих операцій, сприймав це болісно.
Через це між ним і батьком виникали суперечки. Ігор вважав, що батько надто намагається його оберігати й не завжди сприймає як самостійного офіцера.
Згодом конфлікт вдалося подолати, а Ігор набув безпосереднього бойового досвіду.
Після оборони столиці він виконував завдання на Харківському напрямку. Пізніше вирішив продовжити службу в морській піхоті.
У 36-й окремій бригаді морської піхоти Ігор служив, зокрема, у 2-му батальйоні на посаді заступника командира десантно-штурмової роти.
У петиції матері зазначено його участь у боях поблизу Донецького аеропорту, Приютного та Опитного, а також у контрнаступальних діях.
Згодом він продовжив службу в 501-му окремому батальйоні морської піхоти.
Згідно з викладом у петиції, Федоренко брав участь у форсуванні Дніпра, бойових і розвідувальних операціях на Херсонщині, зокрема в районі Кринок.
Під час одного із завдань, як зазначає родина, він евакуював пораненого побратима з небезпечної ділянки.
Окремо Юлія розповідає про бойовий епізод, коли Ігор, за свідченнями його побратимів, протягом чотирьох діб самостійно утримував позицію.
Коли командир зв'язався з ним по рації, Ігор попросив лише боєприпаси. Згодом прибуло підкріплення, і позицію вдалося втримати.
Ці подробиці викладені в родинних свідченнях та петиції й потребують окремого документального підтвердження для остаточної реконструкції бойових обставин.
Операція, повернення на фронт і відмова від відпустки
У грудні 2023 року Ігор переніс складну хірургічну операцію.
За словами матері, лікарі рекомендували тривалу реабілітацію. Однак після лікування він повернувся до свого підрозділу значно раніше, ніж очікувала родина.
Ігор продовжував виконувати бойові завдання, зокрема на Донецькому напрямку, поблизу Авдіївки.
Юлія згадує, що син не завжди розповідав їй про небезпеку. Іноді він не виходив на зв'язок до дев'яти діб.
Мати просила його берегти себе та хоча б ненадовго приїхати у відпустку.
Але, за її словами, Ігор відповідав:
«Морська піхота — мій дім. Я не можу підвести хлопців».
Юлія говорить, що за понад два роки служби під час повномасштабної війни син жодного разу не скористався повноцінною відпусткою.
Вона розуміла його почуття відповідальності перед побратимами, але найбільше хотіла просто знову побачити його живим.
Командир батальйону «Шквал»: відповідальність за життя бійців
У травні 2024 року Ігор перейшов до батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Він очолив 1-шу стрілецьку спеціалізовану роту, сформовану з колишніх засуджених, які долучилися до захисту України.
За інформацією, наведеною матір'ю та в петиції, Федоренко особисто займався підготовкою військовослужбовців, приділяв значну увагу дисципліні, тактичній підготовці та бойовій готовності.
Водночас він не обмежувався командуванням із тилу.
Під час бойових дій на Вовчанському напрямку Ігор, за свідченнями, наведеними у зверненні матері, особисто брав участь у стрілецьких боях, штурмових та оборонних діях разом зі своїми підлеглими.
Юлія зазначає, що для сина було принципово важливо не лише виконати завдання, а й максимально зберегти життя людей, за яких він відповідав.
За її словами, після його загибелі побратими продовжували згадувати командира як вимогливого, відповідального й справедливого офіцера.
Для матері ці розповіді стали особливо цінними.
Вона впізнавала в них хлопчика, який колись вимагав викликати швидку допомогу незнайомому чоловікові, бо той насамперед був людиною.
Останні повідомлення матері: час 11:52
На початку серпня 2024 року рота Ігоря готувалася до нового бойового завдання на Харківщині, в районі Білого Колодязя поблизу Вовчанська.
За словами Юлії, вихід підрозділу планувався на 4 серпня. Проте 1 серпня Ігор вирушив виконувати розвідувальне завдання перед виходом своїх бійців.
Напередодні мати намагалася зв'язатися із сином.
Вона писала йому повідомлення та телефонувала. Ігор відповів, що переживає складний період, хоче побути наодинці й попросив тимчасово не телефонувати.
Юлія тоді ще не знала, що це буде їхнє останнє листування.
Уранці 1 серпня вона знову написала синові:
«Добрий ранок».
Відповіді не було.
Мати постійно перевіряла телефон. За її спогадами, останній зафіксований час перебування Ігоря в мережі — 11:52.
Для Юлії ця цифра має особливе, дуже особисте значення.
Вона розповідає, що її син народився 24 жовтня 1995 року також об 11:52.
Цей збіг назавжди залишився в її пам'яті.
Того вечора Юлія перебувала на роботі, коли їй зателефонував колишній чоловік, батько Ігоря, і повідомив про загибель сина.
Спочатку вона не могла повірити почутому.
Її Ігор пережив стільки небезпечних завдань, важку операцію, тривалі періоди без зв'язку — і щоразу повертався.
Цього разу повернення вже не було.
1 серпня 2024 року капітан Ігор Федоренко загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Білий Колодязь Харківської області.
Дата й місце його загибелі підтверджені офіційним переліком полеглих захисників Глухівської громади. Докладна реконструкція останнього завдання в загальнодоступних офіційних матеріалах відсутня.
Прощання, військові нагороди та вулиця його імені
4 серпня 2024 року в Глухові відбулося прощання з Ігорем Федоренком.
Церемонія розпочалася в Трьох-Анастасіївському соборі. Після цього рідні, друзі, побратими та жителі громади зібралися, щоб ушанувати пам'ять загиблого офіцера.
За матеріалами, переданими родиною, та відомостями, викладеними в офіційній петиції, Ігор Федоренко був відзначений такими нагородами:
-
Орден Богдана Хмельницького III ступеня — посмертно.
-
Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест».
-
Медаль «За хоробрість у бою».
-
Відзнака «Україна понад усе».
-
Відзнака Президента України.
Ігор також мав статус учасника бойових дій.
Наприкінці грудня 2024 року Глухівська міська рада оприлюднила рішення про перейменування вулиць. Колишня вулиця Збройних сил України, що раніше мала назву Суворова, отримала ім'я Ігоря Федоренка.
Так пам'ять про офіцера залишилася не лише в родинному архіві та спогадах його побратимів, а й на мапі рідного міста.
Мати просить присвоїти Ігорю звання Героя України
4 листопада 2026 року на офіційному сайті президента України оприлюднено електронну петицію №22/271986-еп.
Її авторка — Юлія Олександрівна Федоренко.
У документі вона просить присвоїти капітану Ігорю Ігоровичу Федоренку, позивний «Арктика», звання Героя України посмертно з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Петиція містить виклад бойового шляху офіцера, відомості про його службу в 36-й окремій бригаді морської піхоти, нагороди, виконані завдання та обставини загибелі.
Юлія наголошує, що звертається не лише як мати, яка втратила сина, а й із проханням належно оцінити його військову службу, особисту мужність і відповідальність за підлеглих.
Офіційна петиція №22/271986-еп:
https://petition.president.gov.ua/petition/271986
Станом на 11 листопада 2026 року збір підписів триває. Для передання електронної петиції на розгляд президента необхідно зібрати 25 тисяч підписів у встановлений строк.
Публікація петиції на офіційному порталі підтверджує факт звернення, однак сама по собі не означає ухвалення рішення про присвоєння звання.
«Я хочу, щоб люди знали, яким був мій син»
Після загибелі Ігоря військовослужбовці його роти продовжили службу.
Як зазначено в материному зверненні, вони брали участь у подальших боях на різних напрямках, а частина з них була відзначена військовими нагородами.
Для Юлії важливо знати, що досвід і знання, які Ігор передавав своїм підлеглим, допомагали їм і після його смерті.
Проте найбільше вона хоче, щоб історія сина не обмежувалася військовими звітами.
Вона пам'ятає маленького хлопчика, якому лікарка дала ім'я. Пам'ятає його першу шахову медаль, тренування перед вступом до кадетського корпусу, дитячу мрію стати генералом.
Пам'ятає його любов до тварин, турботу про молодшого брата, суперечки через холодні черевики, телефонні розмови й короткі повідомлення зі знаком «+».
Пам'ятає сина, який після дорожньої аварії сказав: «Мама, я живий».
І офіцера, який пояснював своє рішення залишатися поруч із побратимами словами про те, що морська піхота стала його домом.
Ігор Федоренко прожив 28 років. У мирному житті він здобував освіту, працював за кордоном і будував плани на майбутнє. Після 24 лютого 2022 року свідомо повернувся в Україну та присвятив останні роки свого життя військовій службі.
Тепер його мати прагне зберегти пам'ять не лише про капітана й командира «Арктику», а й про свого Ігоря — людину, яку вона знала від першого дня його життя.
Матеріал підготовлено UA Presa на основі особистого звернення та спогадів Юлії Федоренко, наданих редакції сімейних фотографій, офіційної електронної петиції, повідомлень Глухівської міської ради та оприлюднених матеріалів про життя й загибель військовослужбовця. Особисті спогади матері та наведені в петиції бойові епізоди відповідним чином атрибутовані.
Юсуф Інан | UA Presa
UAPresa.com
Яка ваша реакція?
Подобається
1
Не подобається
0
Любов
0
Смішно
0
Вау
0
Сумний
0
Злий
0
Коментарі (0)