Освіта України у війні: чому досвід Миколаївщини важливий для всіх

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і письменник | Політичний та стратегічний аналітик

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — Інтерв’ю директорки департаменту освіти і науки Миколаївської обласної військової адміністрації Алли Веліховської показує, що освіта України під час війни стала не лише питанням шкіл, підручників і розкладів, а питанням виживання держави, громад і дитинства.

Це інтерв’ю важливе не тільки для Миколаївщини. Воно описує ширшу українську реальність: як регіон, який пережив окупацію частини громад, руйнування інфраструктури, постійні повітряні тривоги, кадрову кризу і масову евакуацію дітей, намагається не просто втримати освітній процес, а побудувати нову модель школи для країни, що воює.

Школа як інфраструктура стійкості

Перше, що стає очевидним після повного прочитання розмови з Аллою Веліховською: у прифронтовому регіоні школа перестала бути лише будівлею для навчання. Вона стала інфраструктурою стійкості.

Коли посадовиця говорить про три головні пріоритети нового навчального року — безпечне дитинство, мирне українське небо і якісну освіту — це не риторика. Для Миколаївщини ці три речі більше не існують окремо. Якість освіти неможлива без укриття. Очне навчання неможливе без безпечного маршруту. Повернення дітей за парти неможливе без психологічної підтримки, генераторів, води, зв’язку, транспорту і довіри батьків.

У цьому й полягає головний висновок інтерв’ю: українська освіта у війні стала комплексною системою безпеки. Раніше рішення про формат навчання здебільшого було педагогічним або адміністративним. Тепер воно водночас є безпековим, соціальним, психологічним, логістичним і політичним.

Миколаївщина, за словами Веліховської, має сотні захисних споруд для закладів освіти, але сама наявність укриття ще не означає автоматичного повернення дітей до класів. Важлива місткість, вода, повітря, медичний простір, можливість організувати харчування, відстань до укриття, висновки відповідних служб і рішення педагогічної ради з урахуванням позиції батьків.

Це показує, що українська школа під час війни працює вже не за простою формулою “очно або дистанційно”. Вона працює за формулою відповідальності.

Освітні втрати як довгий наслідок війни

Другий великий пласт інтерв’ю — освітні втрати. Веліховська говорить про них не як про абстрактну проблему статистики, а як про нову педагогічну реальність. Її теза про “абсолютно нове покоління українців”, для навчання якого методика формується щодня, є однією з ключових у всій розмові.

Це точне формулювання. Українська школа має справу з дітьми, які вчилися під час евакуації, у підвалах, у країнах з іншими мовами, у режимі тривалих блекаутів, під звуки сирен, після втрати дому або після пережитої окупації. Для таких дітей звичайне “надолуження програми” не може бути єдиною відповіддю.

У розмові звучить важлива думка: найбільше страждають точні науки, бо вони потребують системності. Математика, фізика, хімія, інші природничі дисципліни не терплять великих розривів. Якщо дитина втратила базові ланки, далі накопичується не просто “прогалина”, а відчуття безпорадності перед предметом.

Але проблема не лише академічна. Освітні втрати під час війни мають психологічний вимір. Панічні атаки, реакція на гучні звуки, заїкання, дислексія, порушення пам’яті, соціалізаційні труднощі — це не побічні теми. Це частина освітнього процесу, бо дитина не може вчитися поза своїм психоемоційним станом.

Саме тому досвід Миколаївщини важливий для всієї України: він показує, що відновлення освіти не може обмежитися підручниками і тестами. Воно потребує психологів, підготовлених учителів, батьківської участі, літніх таборів, індивідуальних планів, цифрових центрів і тривалої підтримки.

Учитель як головна опора системи

Окрема сила цього інтерв’ю — розповідь про вчителів. У ній немає декоративного пафосу. Є конкретні історії людей, які проводили уроки в окупації, шукали місце з інтернетом у дворі, ризикували життям за український підручник, збирали дітей після звільнення села, навіть коли власний дім був пошкоджений, а психіка — виснажена.

Ці історії пояснюють, чому дефіцит педагогічних кадрів на Миколаївщині є не просто кадровою проблемою. Це питання майбутнього регіону.

Війна забрала частину вчителів у евакуацію, частину — на фронт, частину — у вимушене переселення. Молодь дедалі рідше обирає педагогічні спеціальності. Прифронтові громади не завжди можуть конкурувати зарплатою чи житлом. І водночас саме там учитель потрібен найбільше.

Веліховська говорить про можливі рішення: доплати громад, службове житло, зручні графіки, дуальні моделі, співпрацю з університетами, залучення студентів інших спеціальностей до педагогічної роботи. Але між рядками видно головне: регіону потрібна не разова кампанія, а новий суспільний договір з учителем.

Після війни Україна буде відбудовувати не тільки мости, будинки і школи. Вона буде відбудовувати престиж професії, без якої не існує жодна модерна держава.

Діти за кордоном і право на повернення

Ще одна стратегічна тема — діти, які після 2022 року опинилися за кордоном. Веліховська описує модель, за якою дитина може навчатися в школі країни перебування і водночас зберігати український освітній компонент: українську мову, літературу, історію України, географію України, мистецтво.

Це більше, ніж технічна модель подвійного зарахування. Це питання зв’язку дитини з Україною.

Для держави важливо не втратити покоління, яке фізично тимчасово перебуває поза її межами. Для дитини важливо не відчути себе чужою після повернення. Для школи важливо мати механізм академічної, мовної та психологічної адаптації.

У цьому контексті інтерв’ю показує правильний напрям: повернення дитини має починатися не з бюрократії, а із зарахування, підтримки і складання індивідуальної траєкторії. Якщо дитина повертається через рік, два або три, школа не повинна сприймати її як проблему. Вона має сприймати її як українську дитину, яка пережила складний шлях і потребує мосту назад.

Це один із найважливіших уроків для всієї країни.

Інклюзія як тест на людяність системи

Розділ про дітей з особливими освітніми потребами демонструє, що навіть у війні освітня система не може дозволити собі відкласти інклюзію “на потім”.

За даними, наведеними Веліховською, інклюзивним навчанням у Миколаївській області охоплено понад 2 тисячі дітей з особливими освітніми потребами. Інклюзивні групи та класи створено у переважній більшості громад. Працюють інклюзивно-ресурсні центри, спеціальні школи, спеціальні групи у професійній освіті, педагогічний патронаж.

Це важливо, бо війна завжди створює ризик, що найуразливіші діти першими випадуть із системи. Якщо транспорт не ходить, укриття не пристосоване, асистента немає, батьки виснажені, громада бідна — дитина з особливими потребами може стати невидимою.

Саме тому інклюзія під час війни є тестом на людяність системи. І якщо регіон, який перебуває під постійною загрозою, продовжує створювати інклюзивні класи, підтримувати ІРЦ, навчати педагогів і шукати маршрути для дітей у віддалених громадах, це означає: освіта залишається не лише послугою, а правом.

Професійна освіта і майбутня відбудова

Фінальна частина інтерв’ю переносить розмову від школи сьогодні до економіки завтра. Веліховська прямо говорить про потребу у будівельниках, автослюсарях, аграріях, кухарях, електрозварювальниках та інших кваліфікованих робітниках.

Це надзвичайно важливий акцент. Україна часто говорить про відбудову мовою великих проєктів, донорських конференцій і міжнародних фондів. Але будь-яка відбудова починається з людей, які вміють працювати руками, управляти технікою, ремонтувати, будувати, готувати, зварювати, прокладати мережі, обслуговувати обладнання.

Миколаївщина вже сьогодні адаптує професійну освіту до цієї реальності. Працюють заклади професійної освіти, навчально-практичні центри, короткострокові курси для дорослого населення, моделі співпраці з роботодавцями. Окремо показовими є історії про жінок-трактористок, пекарів, малярів-штукатурів, офіс-менеджерок із дітьми.

Це говорить про зміну філософії професійної освіти. Вона більше не є “другим варіантом” після університету. В умовах війни і відбудови вона стає одним із центрів економічного виживання регіону.

Головний висновок: освіта стала формою спротиву

Уся розмова з Аллою Веліховською сходиться до одного великого висновку: освіта України під час війни стала формою спротиву.

Коли діти навчаються після сирен — це спротив. Коли вчитель проводить урок з окупованої території — це спротив. Коли громада відновлює школу раніше, ніж власні будинки — це спротив. Коли дитина за кордоном вивчає українську історію — це спротив. Коли професійний коледж готує робітників для відбудови — це спротив. Коли школа шукає спосіб прийняти дитину з особливими потребами — це також спротив.

У цьому сенсі Миколаївщина говорить не лише про себе. Вона говорить про Україну, яка під час війни не погодилася поставити дитинство на паузу.

Найсильніша думка інтерв’ю полягає в тому, що після війни освіта вже не повернеться до довоєнної моделі. І це, попри весь біль, може стати шансом. Українська школа буде іншою: безпечнішою, гнучкішою, цифровішою, уважнішою до психології, відкритішою до інклюзії, ближчою до потреб громад і економіки.

Але для цього потрібна чесність: війна створила не тимчасові труднощі, а довгострокові виклики. Їх не можна вирішити одним наказом чи однією субвенцією. Потрібна системна політика, міжнародна підтримка, довіра до вчителя, інвестиції в укриття, профосвіту, психологічну допомогу, транспорт і цифрову інфраструктуру.

Досвід Миколаївщини показує: навіть під обстрілами освіта може не тільки виживати, а й змінюватися. Саме тому ця історія важлива для всієї України.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com, SiyasetinSesi.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.