Росія, НАТО і порядок 1997 року: чи виживе стара безпека в епоху ШІ?
Вимога Росії повернути НАТО до позицій 1997 року порушує ширше питання: чи здатні старі стратегії безпеки діяти в епоху штучного інтелекту?

Юсуф Інан | UA Presa
Журналіст, письменник | Аналітик із питань політики та стратегії
АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Повідомлення про вимогу Росії повернути військову інфраструктуру НАТО до стану 1997 року порушило питання, що виходить далеко за межі європейської безпеки: чи можливо відновити старий геополітичний порядок після докорінної зміни технологій, суспільств і очікувань людей?
Ця вимога важлива не лише через те, чого Москва нібито хоче від НАТО. Вона також демонструє, що російське керівництво продовжує розглядати безпеку насамперед через військову присутність, територіальну глибину і сфери впливу. Однак у світі штучного інтелекту, миттєвої комунікації, мобільного населення та економічної взаємозалежності стратегічних інструментів XX століття вже недостатньо.
Карта 1997 року не поверне світ 1997 року
За повідомленнями медіа, у документі, переданому під час переговорів в Абу-Дабі, Росія закликала НАТО відвести сили до позицій, які Альянс займав до розширення після 1997 року, відмовитися від подальшого прийняття нових членів і припинити військову підтримку України.
Документ не мав офіційного бланка чи підпису. Тому його доцільно розглядати як початкову переговорну позицію Москви, а не як узгоджений план або формальну угоду. НАТО також не демонструє готовності скасувати механізми безпеки, створені разом із державами Центральної та Східної Європи.
Повернення до 1997 року не обмежувалося б передислокацією військових підрозділів. Воно вимагало б, щоб держави, які вступили до НАТО після цієї дати, погодилися на послаблення власної безпеки всупереч рішенням своїх парламентів, урядів і суспільств.
Польща, Естонія, Латвія, Литва, Румунія та Болгарія розглядають членство в НАТО не як тимчасове розміщення західних військ, а як суверенний вибір, сформований історичним досвідом і сучасною оцінкою загроз. Спроба скасувати цей вибір без їхньої згоди означала б повернення до політики сфер впливу, від якої ці країни намагалися звільнитися.
Україна також не може бути лише об’єктом домовленості між Росією та Заходом. Її кордони, система безпеки та міжнародні партнерства належать до суверенних рішень українського суспільства. Жодна стійка мирна модель не може бути побудована без участі України або коштом її територіальної цілісності.
Історія може давати уроки, але її неможливо відновити як архівний файл. У 1997 році Росія і НАТО ще сподівалися на поглиблення партнерства. Сьогодні, після незаконної окупації Криму, повномасштабного вторгнення та майже п’яти років великої війни, такого політичного середовища більше не існує.
Покоління штучного інтелекту змінює розуміння сили
Штучний інтелект трансформує не лише промисловість, оборону й комунікації. Він змінює спосіб, у який громадяни порівнюють держави, оцінюють рівень життя та формують очікування від влади.
Людина, яка живе у віддаленому регіоні, за кілька секунд може порівняти зарплати, освіту, медицину, якість державних послуг і політичні свободи в різних країнах. Технології перекладу зменшують мовні бар’єри, а цифрові платформи допомагають місцевим проблемам виходити на міжнародний рівень.
Молоді люди можуть шукати роботу за кордоном, навчатися дистанційно та брати участь у професійних мережах, не контрольованих державними кордонами. Через це громадяни порівнюють своє життя вже не тільки з минулим власної країни, а з найкращими доступними моделями у світі.
Це не означає, що технології автоматично створюють демократію. Штучний інтелект також може посилювати стеження, цензуру, пропаганду і централізований контроль. Держави, які володіють великими масивами даних, отримують нові можливості для прогнозування суспільного невдоволення.
Проте контроль не усуває порівняння. Він лише збільшує розрив між офіційною картиною та повсякденним досвідом людей.
Програма розвитку ООН попереджає, що нерівний доступ до обчислювальних потужностей, цифрової інфраструктури, освіти та ефективного регулювання може спричинити нове глобальне розмежування. Такий самий ризик існує і всередині держав: столиці та технологічні центри розвиваються швидко, тоді як віддалені регіони можуть відчувати економічну і політичну ізоляцію.
Тому головне питання епохи ШІ полягає не лише в тому, яка держава має більше ракет. Важливіше, хто здатний запропонувати людям переконливе майбутнє.
Чому виборці відмовляються від старих політичних сил
Прагнення до змін характерне не лише для Росії чи авторитарних систем. Останні вибори в різних частинах світу показали, що демократичні уряди також втрачають підтримку, коли громадяни вважають, що їхній рівень життя погіршується, а політичні інституції перестають їх чути.
Дослідницький центр Pew назвав 2024 рік складним для чинних урядів і традиційних партій. На результати виборів у десятках країн впливали інфляція, житлова криза, проблеми державних послуг, нерівність і незадоволення політичним представництвом.
Проміжні вибори 2026 року у США підтвердили цю тенденцію. Вартість життя, ціни на продукти, медичні послуги, енергію і транспорт стали важливими чинниками голосування. Виборці оцінювали владу не лише за макроекономічними показниками, а й за власними рахунками та купівельною спроможністю.
Кожні вибори мають окремі причини. Значення також мають міграція, безпека, культурна ідентичність, корупція та якість політичного лідерства. Проте простежується спільний принцип: влада стає вразливою, коли люди перестають вірити, що завтра житимуть краще, ніж сьогодні.
За результатами дослідження довіри ОЕСР за 2026 рік, лише близько трьох із десяти опитаних вважають, що такі люди, як вони, реально впливають на державні рішення. Різниця в рівні довіри між громадянами, які відчувають свій політичний голос, і тими, хто його не відчуває, становить десятки відсоткових пунктів.
Отже, самого добробуту недостатньо. Люди також потребують гідності, участі, справедливості та впевненості, що інституції ставляться до них рівноправно.
Внутрішнє різноманіття Росії не можна зводити до сепаратизму
Росія не є культурно однорідною державою. Якщо не враховувати міжнародно визнані території України, які Москва незаконно проголосила частиною Російської Федерації, у складі РФ існує 21 республіка, пов’язана з окремими національними ідентичностями.
Це Адигея, Алтай, Башкортостан, Бурятія, Чечня, Чувашія, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Хакасія, Комі, Марій Ел, Мордовія, Північна Осетія — Аланія, Саха — Якутія, Татарстан, Тива та Удмуртія.
Ці республіки не є етнічно чи політично однаковими. Алтай, Башкортостан, Чувашія, Хакасія, Саха — Якутія, Татарстан і Тива мають титульні тюркські народи. У Кабардино-Балкарії та Карачаєво-Черкесії тюркські спільноти живуть разом із народами Північного Кавказу.
Дагестан є багатонаціональною республікою, де, зокрема, живуть тюркомовні кумики й ногайці, однак його не можна називати єдиною тюркською республікою. Чеченці належать до нахських, а не тюркських народів. Казань є столицею Татарстану, а не окремою республікою. Таджикистан — незалежна держава Центральної Азії з переважно іраномовним населенням.
Наразі немає достовірних доказів, що всі ці республіки прагнуть незалежності, членства в НАТО або приєднання до Організації тюркських держав. Також немає підтвердження існування скоординованого руху, здатного найближчим часом спричинити розпад Російської Федерації.
Водночас відсутність відкритих сепаратистських вимог не означає зникнення питань мови, культурної ідентичності, розподілу природних ресурсів та регіональних повноважень. В оцінці ООН зверталася увага на скорочення можливостей для навчання мовами національних меншин після змін російського законодавства 2018 року.
Пам’ять про депортації, війни та примусову централізацію також залишається складовою ідентичності багатьох народів. Це стосується, зокрема, чеченців, кримських татар, черкесів та інших спільнот, які пережили насильницькі переміщення і репресії.
Чечня показує різницю між контролем і примиренням. Нинішня система забезпечує політичну керованість, але значною мірою залежить від особистих домовленостей між регіональним керівництвом і Москвою. Її довгострокова стійкість залежатиме від федерального фінансування, наступництва еліт та суспільної легітимності.
Економічні можливості Росії також не є необмеженими. Світовий банк прогнозував на 2026 рік зростання російської економіки приблизно на 0,8%, тоді як Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру оцінював заплановані військові витрати приблизно у 6,3% ВВП. Тривала перевага військового фінансування над цивільним розвитком може посилювати регіональне відчуття нерівності.
Білорусь потребує не менш обережного аналізу. Національне опитування 2026 року показало, що більшість респондентів віддає перевагу збереженню стабільності, а не негайним змінам. Водночас лише менша частина населення поєднувала задоволення ситуацією з високою довірою до державних посадовців.
Багато білорусів підтримали військовий нейтралітет і посилення державної підтримки білоруської мови. Дослідники також попередили, що на відповіді могла впливати самоцензура. Тому помилково стверджувати як про неминуче повстання, так і про безумовну підтримку суспільством подальшого поглинання Білорусі Росією.
Війна наблизила НАТО до кордонів Росії

Російська влада багато років заявляла, що розширення НАТО загрожує її безпеці. Однак повномасштабне вторгнення в Україну призвело до результату, протилежного офіційно проголошеній меті Москви.
Фінляндія і Швеція десятиліттями дотримувалися політики військового неприєднання. Після початку російського вторгнення обидві держави подали заявки на членство в НАТО. Фінляндія вступила до Альянсу у квітні 2023 року, а Швеція — у березні 2024 року.
У результаті НАТО отримало двох нових членів із розвиненими збройними силами, а протяжність прямого кордону Альянсу з Росією істотно збільшилася.
Це не означає, що кожен сусід Росії обов’язково стане членом НАТО. Географія, внутрішня політика та правила Альянсу різняться. Проте цей приклад показує, що військовий тиск може спонукати сусідні держави шукати сильніших зовнішніх гарантій.
НАТО не може просто «увійти» до національних республік усередині Росії. Членство в Альянсі передбачене для суверенних європейських держав і потребує одностайної згоди чинних членів. Реальніший ризик для Москви полягає не у формальному розширенні НАТО всередину Росії, а у втраті привабливості російської моделі для сусідів і власних громадян.
Тюркський світ розширює простір для самостійного вибору

Подібна диверсифікація відбувається в Центральній Азії. Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменістан зберігають важливі економічні, соціальні й безпекові зв’язки з Росією.
Грошові перекази з Росії особливо важливі для Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану. Тому було б неправильно говорити, що регіон уже залишив російську орбіту.
Водночас держави Центральної Азії розширюють відносини з Китаєм, Європейським Союзом, Туреччиною та країнами Перської затоки. За даними ОЕСР, частка Китаю в регіональній торгівлі значно зросла, тоді як ЄС став важливим напрямком експорту.
Це не обов’язково антиросійський союз. Швидше йдеться про прагнення зменшити залежність від одного центру та збільшити власний простір для маневру.
Організація тюркських держав також відображає цей пошук нових форматів. Її повноправними членами є Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччина та Узбекистан. Туркменістан, Угорщина і Турецька Республіка Північного Кіпру мають статус спостерігачів.
Організацію не слід представляти як інструмент, створений для розпаду Росії. Її офіційний порядок денний охоплює торгівлю, транспортні коридори, інвестиції, цифрову інтеграцію, освіту і культурне співробітництво.
Утім, її привабливість може зростати, якщо вона забезпечуватиме реальні економічні можливості. Ідентичність набуває політичної сили тоді, коли поєднується з добробутом, освітою, транспортом і перспективами для молоді.
Мекканська угода і пошук регіональної безпеки

Мекканська угода про спільну оборону, підписана Туреччиною, Саудівською Аравією та Пакистаном у серпні 2026 року, є ще одним прикладом прагнення держав створювати механізми безпеки, пристосовані до регіональних загроз.
Угода передбачає, що збройний напад на одну з трьох держав розглядатиметься як напад на всіх учасників. Після підписання сторони створили Стратегічний політичний і оборонний комітет, домовилися про секретаріат, співпрацю оборонних підприємств, спільні технологічні проєкти та координацію збройних сил.
Проте цей механізм поки не можна називати близькосхідним аналогом НАТО. Він має лише трьох учасників, його інституції продовжують формуватися, а процедури колективного реагування ще не пройшли повної перевірки.
Пакистанські посадовці заявляли, що негайне розширення не стоїть на порядку денному, оскільки засновники спочатку повинні зміцнити власну структуру. Водночас вони не виключили можливості майбутньої участі держав із подібним сприйняттям загроз.
Єгипет часто називають потенційним учасником через його військовий потенціал і відносини із засновниками. Ірак і Сирія також могли б бути зацікавлені в додаткових гарантіях суверенітету та стабільності. Можлива участь Ірану була б складнішою через відмінне сприйняття регіональних загроз і суперечності з деякими арабськими державами.
Однак підтверджених заявок від Єгипту, Іраку, Сирії чи Ірану немає. Говорити про їхнє майбутнє членство можна лише як про сценарій.
Майбутнє Мекканської угоди залежатиме від того, чи зможе вона забезпечити практичну безпеку, не перетворившись на блок, спрямований проти конкретної держави. Чим довше зберігатиметься нестабільність, тим сильнішим буде попит на регіональні гарантії.
Новий порядок триматиметься на безпеці, добробуті та довірі
Росія може вимагати повернення НАТО до позицій 1997 року, але ні Росія, ні решта світу не можуть повернутися до суспільних, технологічних і політичних умов того часу.
Питання для Москви полягає не лише в тому, як віддалити НАТО від своїх кордонів. Важливіше зрозуміти, як зробити співпрацю з Росією привабливою для сусідів і власних громадян.
Військова сила може стримати негайні виклики, але сама по собі не створює тривалої лояльності. Те саме стосується НАТО, Європейського Союзу, США, Організації тюркських держав, Мекканської угоди та будь-якої багатонаціональної держави.
Союзи слабшають, коли їхні учасники не почуваються захищеними або почутими. Держави слабшають, коли регіони вважають розподіл ресурсів несправедливим, культурну ідентичність — пригніченою, а майбутнє молодого покоління — закритим.
Штучний інтелект прискорюватиме ці процеси. Він може підвищити продуктивність і якість державного управління, але також зробить нерівність, корупцію та адміністративні помилки видимішими.
Стратегічне змагання XXI століття визначатимуть не лише ракети, кордони і військові бази. Не менш важливими будуть освіта, технологічний доступ, справедливі інституції, культурна повага, соціальна мобільність і довіра.
Люди переважно хочуть залишатися там, де вони почуваються захищеними, цінними та впевненими у майбутньому. Коли ці умови зникають, посилюються міграція, політичне відчуження і пошук альтернативної ідентичності.
Росія не може змусити світ знову стати світом 1997 року. НАТО не може гарантувати стабільність лише військовим розширенням. Регіональні організації не зможуть утримувати учасників самою символікою.
Стійка сила нової епохи належатиме тим державам і союзам, які зможуть поєднати безпеку з добробутом, свободу з відповідальністю, а державну єдність — зі справжнім відчуттям належності.
Юсуф Інан
UAPresa.com
Яка ваша реакція?
Подобається
0
Не подобається
0
Любов
0
Смішно
0
Вау
0
Сумний
0
Злий
0
Коментарі (0)