Чи повторює Європа помилки України? Попередження про оборону

By Ahmet Taş | UA Presa

БЕРЛІН, НІМЕЧЧИНА — Європа може повторити частину стратегічних помилок, які Україна зробила до 2014 року, якщо й надалі недооцінюватиме довгострокові загрози, покладатиметься переважно на дипломатію та відкладатиме складні рішення у сфері оборони.

Таку тезу висувають економісти Тетяна Дерюгіна, Юрій Городніченко та редакторка VoxUkraine Ілона Сологуб у спільній колонці, присвяченій урокам українського досвіду для Європи.

Автори не стверджують, що сьогоднішня Європа перебуває в тому самому становищі, що й Україна напередодні 2014 року. Країни ЄС значно заможніші, мають сильніші інституції, а більшість із них захищені системою колективної оборони НАТО. Їхнє головне застереження стосується іншого — схожості в способі мислення про ризик.

Україна до 2014 року також вважала велику війну малоймовірною

Автори нагадують, що до анексії Криму українська армія роками страждала від недостатнього фінансування, скорочення спроможностей і слабкої готовності до масштабного конфлікту.

Після завершення холодної війни в Україні, як і в багатьох інших європейських країнах, поширилася думка, що великі міждержавні війни на континенті поступово відходять у минуле.

Окремим чинником був Будапештський меморандум 1994 року, після якого Україна відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на безпекові запевнення.

Дерюгіна, Городніченко та Сологуб вважають, що в таких умовах політичні еліти та суспільство недооцінювали необхідність витрачати значні ресурси на оборону від сценарію, який здавався малоймовірним.

На їхню думку, попереджувальні сигнали вже існували — зокрема війна Росії проти Грузії у 2008 році та дедалі жорсткіша риторика Москви щодо України.

Однак ці сигнали не призвели до достатньо швидкої зміни стратегічного мислення.

Крим і Донбас показали ціну недостатньої готовності

У 2014 році ситуація різко змінилася.

Росія захопила й анексувала Крим, а після цього почалися бойові дії на Донбасі. Україна розпочала відновлення армії, однак, як зазначають автори, ще довго залишалася надія, що конфлікт можна обмежити окремими територіями та остаточно врегулювати шляхом переговорів.

Саме тому вони вважають важливим не лише військовий, а й психологічний урок українського досвіду.

Після обрання Володимира Зеленського президентом у 2019 році значна частина суспільства очікувала, що новий переговорний імпульс зможе завершити війну на Донбасі.

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і конфлікт, який роками сприймався частиною суспільства як локалізований, перетворився на війну за саме існування української держави.

Автори бачать подібну логіку в частині Європи

На думку трьох авторів, окремі європейські країни протягом десятиліть діяли за схожою логікою.

Основними припущеннями були: масштабна війна малоймовірна, НАТО гарантує безпеку, Сполучені Штати у критичний момент забезпечать основну військову силу, а економічна взаємозалежність зменшує ризик конфлікту.

У результаті багато європейських держав тривалий час витрачали на оборону менше за орієнтир НАТО у 2% ВВП.

Ситуація вже істотно змінилася. У 2025 році всі союзники НАТО вперше повідомили про витрати на оборону на рівні щонайменше 2% ВВП. Європейські союзники та Канада збільшили сукупні оборонні видатки майже на 20% у реальному вимірі порівняно з 2024 роком.

Тому твердження, що Європа взагалі не реагує на нові загрози, вже не відповідає актуальним даним.

Питання тепер полягає в тому, чи достатньо швидко фінансові рішення перетворюються на реальні військові можливості.

НАТО підняло планку до 5% ВВП

На саміті НАТО в Гаазі у 2025 році союзники погодили новий довгостроковий орієнтир — 5% ВВП на оборону та пов’язані з безпекою потреби до 2035 року.

Із цієї суми щонайменше 3,5% ВВП мають спрямовуватися безпосередньо на основні оборонні потреби, а до 1,5% — на критичну інфраструктуру, кібербезпеку, цивільну готовність, інновації та розвиток оборонної промисловості.

НАТО також визначило нові цілі щодо протиповітряної та протиракетної оборони, далекобійних систем, логістики й великих сухопутних формувань.

Це істотно відрізняє нинішню Європу від України напередодні 2014 року.

Водночас самі бюджетні зобов’язання ще не гарантують готовності. Потрібні виробничі потужності, боєприпаси, підготовлені військові, транспортна інфраструктура, системи ППО та здатність швидко розгортати сили.

Гібридні загрози створюють складнішу проблему

Окремий блок дискусії стосується загроз, які перебувають нижче порогу відкритої війни.

Європейські держави стикаються із кібератаками, диверсіями, інформаційними кампаніями, електронними перешкодами, інцидентами навколо критичної інфраструктури та безпілотників.

Німеччина у вересні 2026 року заявила, що Росія стояла за спробою атаки безпілотника з вибухівкою біля аеропорту Лейпциг/Галле. Москва ці звинувачення відкинула. Інцидент призвів до подальшого погіршення дипломатичних відносин між двома країнами.

Такі випадки важливі саме через їхню неоднозначність.

Традиційне військове стримування може зменшувати ризик прямого нападу на країну НАТО, але воно не автоматично запобігає саботажу, кібератакам чи операціям впливу.

У результаті державам доводиться вирішувати, де проходить межа між ворожою діяльністю, гібридною операцією та дією, яка потребує значно жорсткішої відповіді.

Європа значно сильніша, ніж Україна була у 2014 році

Порівняння з Україною має очевидні обмеження.

Більшість європейських держав входять до НАТО та мають гарантію колективної оборони за статтею 5 Вашингтонського договору.

НАТО також посилило східний фланг, ухвалило нове покоління регіональних оборонних планів і розширює військову присутність у країнах, що межують із Росією та Білоруссю.

Крім того, європейські армії отримали можливість протягом кількох років спостерігати за реальними уроками сучасної війни в Україні.

Йдеться про масове використання дронів, електронної боротьби, далекобійних ударів, систем ППО, супутникового зв’язку, мобільної логістики та швидкого технологічного оновлення.

Європа також має значно більші фінансові, технологічні та промислові ресурси, ніж Україна мала до 2014 року.

Саме тому дискусія сьогодні стосується не відсутності потенціалу, а швидкості його перетворення на реальне стримування.

Головне питання — політична воля

Дерюгіна, Городніченко та Сологуб вважають, що ключова проблема лежить не лише у площині грошей.

Підготовка до довгострокового протистояння означає складні бюджетні рішення. Додаткові витрати на армію конкурують із соціальними програмами, охороною здоров’я, інфраструктурою та іншими внутрішніми пріоритетами.

Тому стратегічна готовність залежить від того, наскільки суспільства готові оплачувати безпеку до того, як загроза перетвориться на відкриту кризу.

Саме це, на думку авторів, є одним із головних уроків України.

Підготовка до війни коштує дорого. Однак відсутність підготовки може коштувати незрівнянно більше.

Європа сьогодні має те, чого Україна значною мірою не мала перед 2014 роком: час, ресурси, систему союзів і практичний приклад масштабної війни поруч із власними кордонами.

Тому питання вже не в тому, чи усвідомила Європа зміну безпекового середовища. Зростання оборонних бюджетів і нові рішення НАТО показують, що зміна вже відбулася.

Головне питання — чи зможе Європа провести переозброєння, зміцнити критичну інфраструктуру та сформувати достатньо переконливе стримування швидше, ніж безпекове середовище погіршиться ще більше.

Український досвід у цьому сенсі виступає не прогнозом неминучої війни в Європі, а попередженням про ціну запізнілої реакції.

UAPresa.com