Китай пропонує нову архітектуру безпеки для Близького Сходу

By Ahmet Taş | UA Presa

КАЇР, ЄГИПЕТ — Пропозиція голови КНР Сі Цзіньпіна створити нову архітектуру безпеки на Близькому Сході сигналізує про намір Пекіна відігравати помітнішу політичну роль у регіоні, де протягом десятиліть головною зовнішньою безпековою силою залишалися Сполучені Штати.

Під час переговорів із президентом Єгипту Абдель Фаттахом ас-Сісі 2 вересня 2026 року Сі виклав чотири принципи нового підходу: більша відповідальність самих держав регіону за власну безпеку, комплексне врегулювання взаємопов’язаних криз, поєднання безпеки з економічним розвитком та опора на Статут ООН і міжнародне право. МЗС Китаю прямо назвало це бачення пропозицією щодо формування «нової архітектури безпеки для Близького Сходу».

Аналітик Шербіл Беракат у матеріалі, опублікованому Independent Türkçe за матеріалами Al Majalla, розглядає китайську ініціативу як частину ширшої трансформації регіонального порядку. На його думку, Пекін намагається збільшити свій вплив, не копіюючи американську модель великих військових баз, постійного розміщення військ і двосторонніх оборонних гарантій.

Чотири принципи Сі Цзіньпіна

Перший принцип китайської пропозиції — так звана регіональна відповідальність.

Сі заявив, що країни та народи Близького Сходу повинні самі визначати майбутнє своєї системи безпеки. Пекін виступає проти надмірного зовнішнього втручання та пропонує посилювати прямий діалог між державами регіону.

Другий принцип передбачає комплексне бачення конфліктів. Китай вважає, що палестинське питання, напруженість між Іраном і арабськими державами, безпека Червоного моря, Ормузької протоки та інші кризи не можуть розглядатися як повністю ізольовані одна від одної.

Особливе місце Пекін відводить палестинському питанню, яке Сі включив до центральних елементів ширшого регіонального врегулювання. Вихідний аналітичний матеріал також підкреслює цю спільну рису китайського бачення та позицій низки держав регіону.

Третій принцип пов’язує безпеку з розвитком. Для Китаю стабільність означає не лише військове стримування, а й торгівлю, інвестиції, транспортні коридори та економічну взаємозалежність.

Четвертий принцип — роль міжнародного права та Організації Об’єднаних Націй. Пекін виступає за те, щоб регіональні домовленості формувалися у межах Статуту ООН.

Чому Китай активізувався саме зараз

Протягом багатьох років китайська присутність на Близькому Сході насамперед асоціювалася з нафтою, торгівлею, інфраструктурою та інвестиціями.

КНР стала одним із найважливіших торговельних партнерів для держав Перської затоки та великим покупцем регіональних енергоресурсів. Водночас Пекін уникав створення військово-політичної системи, подібної до американської.

Тепер межа між економічною та політично-безпековою роллю поступово стає менш чіткою.

Для Китаю особливо важлива безпека Ормузької протоки, Червоного моря і Баб-ель-Мандебської протоки, оскільки через ці маршрути проходять критично важливі енергетичні та торговельні потоки. Вихідний аналіз саме тому приділяє значну увагу згадці Сі про морську безпеку.

На відміну від США, Китай поки що не демонструє прагнення взяти на себе повну військову відповідальність за регіон. Його модель радше передбачає політичну участь, економічний вплив, дипломатичне посередництво та підтримку механізмів, створених самими державами Близького Сходу.

Мекканська оборонна угода створює новий контекст

Китайська ініціатива з’явилася менш ніж через місяць після важливої регіональної події.

7 серпня Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан підписали Мекканську угоду про спільну оборону. Документ передбачає, що збройний напад на одну з трьох держав розглядатиметься як напад на всіх учасників.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що угода ґрунтується на принципі колективного стримування та має сприяти співпраці у сфері безпеки, оборонної промисловості й боротьби з тероризмом.

Пакистанська сторона окремо наголосила, що домовленість має оборонний характер і не спрямована проти конкретної країни.

31 серпня три держави домовилися про подальшу інституціоналізацію механізму, включно зі створенням секретаріату в Саудівській Аравії.

Беракат бачить між Мекканською угодою та китайською концепцією кілька точок перетину: регіональна відповідальність за безпеку, наголос на міжнародному праві та центральне значення палестинського питання.

Водночас немає підтверджень, що обидві ініціативи готувалися у межах єдиного скоординованого плану.

Туреччина одночасно працює з НАТО, Меккою та ШОС

Особливо показовою у новій системі є позиція Туреччини.

Анкара залишається членом НАТО і зберігає стратегічні відносини зі США та європейськими союзниками. Одночасно вона сформувала новий оборонний механізм із Саудівською Аравією та Пакистаном.

Паралельно Ердоган заявив про готовність розглянути можливість повноправного членства Туреччини у Шанхайській організації співробітництва, яку очолюють Китай і Росія. Він водночас підкреслив, що поглиблення відносин із ШОС не означає відмови Туреччини від НАТО чи західних союзів.

Це демонструє модель, яка відрізняється від класичної логіки Холодної війни.

Держави регіону дедалі частіше не обирають лише один геополітичний блок, а одночасно працюють у кількох мережах безпеки, торгівлі та дипломатії.

Для Китаю така система створює додатковий простір.

Пекін може розширювати співпрацю з Анкарою, Ер-Ріядом, Ісламабадом, Каїром і Дохою, не вимагаючи від цих столиць розривати відносини з Вашингтоном.

Чому Пекін обрав Каїр

Не менш важливо, що Сі представив свою концепцію саме в Єгипті.

Каїр знаходиться на перетині майже всіх ключових безпекових напрямів регіону: палестинського питання, Гази, Червоного моря, Суецького каналу, Східного Середземномор’я та арабської дипломатії.

При цьому Єгипет не входить до Мекканської оборонної угоди.

Вихідний аналіз припускає, що Китай може розглядати тристоронній механізм Туреччини, Саудівської Аравії та Пакистану лише як один із компонентів ширшої архітектури, в якій буде місце й для Єгипту та інших країн.

Це відповідає китайському стилю дипломатії: підтримувати відносини з державами, інтереси яких не завжди збігаються.

Для Пекіна такий підхід також зменшує ризик перетворення його на сторону регіонального протистояння.

Чи може Китай замінити США

На цьому етапі — ні.

Сполучені Штати залишаються найпотужнішою зовнішньою військовою силою на Близькому Сході. Вашингтон має військову інфраструктуру, сили та глибокі оборонні відносини з низкою держав регіону.

Китай не має еквівалентної системи.

І сам Сі не запропонував китайської військової парасольки замість американської.

Різниця полягає в іншому: Китай прагне впливати не обов’язково через масштабну військову присутність, а через правила, дипломатичні механізми та економічні зв’язки, на яких може будуватися майбутній регіональний порядок.

Вихідний матеріал описує це як можливість для Китаю увійти до безпекового рівня, не повторюючи модель американських військових гарантій і постійного розміщення сил.

Для Пекіна це потенційно вигідна позиція: отримувати політичний вплив, не несучи всіх фінансових і військових витрат, які десятиліттями несли США.

Близький Схід рухається до багатополярної системи

Сукупність останніх подій радше свідчить не про витіснення США, а про поступовий перехід до системи з кількома центрами впливу.

США зберігають військову перевагу.

Китай посилює економічну та дипломатичну роль.

Туреччина прагне стратегічної автономії.

Саудівська Аравія диверсифікує партнерства.

Пакистан входить до нових регіональних механізмів, а Єгипет намагається підтримувати відносини з різними центрами сили.

У такій системі американські союзи, Мекканська оборонна угода та китайська концепція можуть певний час існувати паралельно, а не взаємно виключати одна одну. Саме таку «багатоцентрову» модель описує і вихідний аналіз.

Головним випробуванням для Китаю стане практична реалізація його пропозицій.

Чи зможе Пекін допомогти у врегулюванні палестинського питання? Чи здатен він сприяти зниженню напруженості в Ормузькій протоці та Червоному морі? Чи зможе балансувати між Іраном та арабськими державами Перської затоки, коли їхні інтереси безпосередньо конфліктують?

Поки що ініціатива Сі не дає відповідей на ці питання.

Проте вона демонструє суттєву зміну: Китай більше не хоче залишатися на Близькому Сході лише покупцем нафти, інвестором та торговельним партнером. Пекін претендує також на участь у формуванні правил майбутнього регіонального порядку безпеки.

Військова перевага поки залишається за Вашингтоном. Але у дипломатичній боротьбі за те, якою буде майбутня архітектура Близького Сходу, Китай дедалі виразніше вимагає місця за столом.

UAPresa.com