Росія розпадається — чи Москва просто втрачає свій глобальний вплив?

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і письменник | Політичний та стратегічний аналітик

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Найважливіше питання для Росії, можливо, полягає не в тому, чи розпадеться Російська Федерація завтра, а в іншому: чи не почне багатополярний світовий порядок, який сама Москва роками просуває як альтернативу західній гегемонії, руйнувати дещо майже настільки ж важливе — привілейовану сферу російського впливу в Євразії.

Це принципове розрізнення.

Росія залишається ядерною державою з величезними збройними силами, масштабними природними ресурсами, потужним апаратом безпеки та високим ступенем політичної централізації. Сьогодні немає достатніх підстав стверджувати, що територіальний розпад Російської Федерації неминучий або безпосередньо наближається.

Однак інший тип фрагментації вже можна спостерігати.

Індія дедалі самостійніше поводиться у відносинах із Москвою. Країни Центральної Азії диверсифікують партнерства. Туреччина одночасно взаємодіє з Росією, Україною, Європою, США та Центральною Азією. Китай стратегічно співпрацює з Москвою, але в Євразії керується китайськими, а не російськими інтересами.

У цьому контексті слова ісламського мислителя Бедіуззамана Саїда Нурсі, сказані понад століття тому, набувають нового інтелектуального значення — не як надприродне передбачення розпаду Росії, а як раннє осмислення того, що імперські системи не є вічними, а суспільства, які колись перебували під їхнім контролем, можуть самі стати центрами сили.

Що Саїд Нурсі насправді сказав про Росію

Згідно з біографічною традицією Tarihçe-i Hayat, приблизно 1910 року під час перебування в Тифлісі Саїд Нурсі зустрів російського поліцейського на пагорбі Шейха Санана.

Поліцейський поставив під сумнів оптимізм Нурсі щодо майбутнього ісламського світу.

У відповідь Нурсі заявив, що авторитарний порядок, який тоді здавався надзвичайно міцним, не триватиме вічно. В османсько-турецькому тексті використано формулювання про те, що «деспотична завіса буде розірвана і стиснеться».

Ключове слово — takallüs.

У старій османській лексиці воно може передавати значення скорочення, стискання, звуження, зменшення або відступу.

Після цього Нурсі використав ще одну незвичайну метафору.

Індію він описував як здібну дитину, що навчається в британській системі; Єгипет — як розумного сина, який здобуває досвід під британським управлінням; Кавказ і Туркестан — як сильних синів, які проходять школу всередині російської системи.

Сьогодні, після падіння Російської імперії та подальшого розпаду Радянського Союзу, дуже легко прочитати ці слова як передбачення територіального розпаду.

Але тут необхідна чітка аналітична межа.

Нурсі не говорив, що сучасна Російська Федерація обов’язково розділиться на певну кількість держав.

Він не називав Татарстан, Башкортостан, Сибір чи Північний Кавказ майбутніми незалежними країнами.

Тому більш коректне прочитання полягає в іншому:

системи домінування, які здаються постійними, можуть скорочуватися, тоді як суспільства на їхній периферії здатні здобувати власну політичну суб’єктність.

Чому «скорочення» важливіше за прогноз про розпад

Історичний розвиток після цієї розмови все одно виглядає вражаюче.

У 1917 році впала монархія Романових.

Радянський Союз пізніше відновив контроль Москви над значною частиною колишнього імперського простору вже в іншій політичній формі.

Але 1991 року розпалася і ця система.

Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Азербайджан, Грузія та інші союзні республіки перетворилися на незалежні держави.

Москва залишилася великою державою.

Проте простір, яким вона управляла безпосередньо, різко скоротився.

Саме тому поняття «скорочення» або «стискання» є стратегічно цікавішим, ніж гучне слово «крах».

Росії зовсім не обов’язково втратити Сибір, Татарстан чи Північний Кавказ, щоб зазнати серйозного геополітичного послаблення.

Достатньо, щоб держави навколо неї дедалі частіше могли ухвалювати рішення, не запитуючи попередньо, чи погоджується Москва.

Цей процес уже помітний у Центральній Азії.

Казахстан, Узбекистан та інші держави розвивають відносини одночасно з Китаєм, Росією, Туреччиною, Європейським Союзом, США, країнами Перської затоки та Індією.

Росія не зникає з Центральної Азії.

Російська мова, ринки, трудова міграція, транспортна інфраструктура та економічні зв’язки залишаються надзвичайно важливими.

Але відбувається значно тонша зміна:

Росія залишається важливим партнером, однак перестає бути єдиним незамінним партнером.

Імперії дуже часто починають втрачати силу саме так.

Спочатку змінюється не карта.

Спочатку центр утрачає можливість визначати, що дозволено робити периферії.

Парадокс багатополярного світу Путіна

Тут виникає один із найцікавіших парадоксів сучасної геополітики.

Росія роками виступає за багатополярний світ, у якому Сполучені Штати та Європа більше не матимуть виняткового права визначати міжнародні правила.

Китай також говорить про необхідність більш справедливого та багатополярного глобального порядку.

Для Москви така система вигідна, оскільки вона обмежує американську перевагу.

Але справжня багатополярність обмежує не лише Вашингтон.

Вона обмежує і Москву.

Якщо Казахстан справді є суверенною державою, він не повинен автоматично підтримувати кожне рішення Росії.

Якщо Індія справді стає світовою потугою, вона не підпорядковуватиме власну зовнішню політику російським інтересам.

Якщо Туреччина є самостійним регіональним центром сили, вона може співпрацювати з Москвою в Сирії чи енергетиці, але конкурувати з нею на Кавказі, у Центральній Азії або Чорноморському регіоні.

Якщо Китай є окремим світовим полюсом, то Пекін — не молодший партнер Росії в антизахідному блоці.

Китай проводить власну політику.

У цьому і полягає парадокс:

Росія може допомогти створити світ, у якому Захід матиме менше виняткової влади, а потім виявити, що в цьому самому світі й сама Росія матиме менше виняткової влади над своїми сусідами.

Це потенційно набагато важливіше, ніж спекуляції про те, на скільки частин може розпастися Росія.

Послання Моді показує, як працює новий порядок

Нещодавній сигнал прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді Володимиру Путіну особливо добре демонструє цю трансформацію.

Індія не приєдналася до західної політики повної ізоляції Росії.

У неї десятиліття оборонного співробітництва з Москвою.

Вона залишається одним із великих покупців російських енергоносіїв.

Індія співпрацює з Росією в BRICS і Шанхайській організації співробітництва.

Проте під час зустрічі з Путіним у Бішкеку Моді заявив, що війна в Україні має завершитися в інтересах людства, а світ повинен перейти від нескінченної війни до миру.

Стратегічне значення цих слів полягає саме в тому, що Моді не є противником Росії.

Коли Вашингтон говорить Путіну завершити війну — це очікувано.

Коли цього вимагає Брюссель — Москва також не дивується.

Коли цього вимагає Україна — це природна позиція держави, проти якої ведеться війна.

Але коли Індія, яку сама Москва називає одним із ключових партнерів нового багатополярного світу, говорить про необхідність завершити нескінченну війну, виникає зовсім інша стратегічна ситуація.

Індія демонструє важливий принцип:

держава може відмовлятися від західної блокової дисципліни, не погоджуючись при цьому на російську блокову дисципліну.

Індія не переходить із «російського табору» до «американського табору».

Вона фактично заявляє:

«Ми не належимо жодному з них. Ми проводимо власну політику».

Це і є справжня багатополярність.

І саме тому вона одночасно є можливістю і проблемою для Москви.

Вашингтон, Брюссель, Київ, Анкара і Москва бачать різні наслідки

У різних столицях ця теза буде сприйматися по-різному.

У Вашингтоні головним питанням буде не Саїд Нурсі, а те, чи прискорила війна проти України довгострокове скорочення здатності Москви домінувати в Євразії.

Для американського стратегічного середовища історична метафора Нурсі може бути інтелектуально цікавою, але центральним залишається питання російської геополітичної контракції.

У Брюсселі це безпосередньо стосується майбутньої системи європейської безпеки.

Росія, яка зберігає ядерний потенціал і військову силу, але вже не здатна диктувати зовнішньополітичні рішення сусідам, — це зовсім інша стратегічна реальність, ніж Росія, яка розглядає пострадянський простір як власну привілейовану сферу.

У Києві найважливішим може стати інший аспект.

Якщо вимога завершити війну починає надходити не тільки зі США та Європи, але й від Індії та інших держав, необхідних Москві, Україна отримує ширший дипломатичний простір.

Тиск на Росію перестає бути виключно «західним».

В Анкарі ситуація читається інакше.

Туреччина загалом отримує більше можливостей у Євразії, де ні Росія, ні Захід не можуть одноосібно встановлювати правила.

Анкара може залишатися членом НАТО, підтримувати Україну, організовувати переговори Москви та Києва, розвивати зв’язки з тюркськими державами Центральної Азії і водночас зберігати важливі економічні та політичні відносини з Росією.

Для Москви ця аргументація буде найнеприємнішою.

Росія може абсолютно справедливо вказувати на BRICS, ШОС, Китай, Індію, Африку та держави Глобального Півдня і стверджувати, що спроба Заходу повністю ізолювати її провалилася.

Але тут і повертається головний парадокс.

Справжній багатополярний світ робить Індію, Казахстан, Туреччину та інші держави незалежнішими не тільки від Вашингтона — він робить їх незалежнішими і від Москви.

Це не антиросійське трактування багатополярності.

Це її логічний результат.

Росія перебуває під тиском, але тиск і колапс — не одне й те саме

Серйозний аналіз має одночасно визнавати стійкість Російської Федерації.

Російський державний апарат продовжує функціонувати.

Силові структури залишаються потужними.

Політична опозиція всередині країни сильно обмежена.

Федеральний центр зберігає значний контроль над регіонами.

Москва володіє ядерним потенціалом, ресурсами та військовою силою, яких достатньо для того, щоб Росія ще довго залишалася одним із ключових міжнародних акторів.

Тому твердження «Росія вже розпадається» було б передчасним.

Але затяжні війни створюють тиск, який спочатку майже не видно на політичній карті.

Йдеться про мілітаризацію економіки.

Перерозподіл ресурсів із цивільних секторів у військове виробництво.

Демографічне навантаження.

Залежність від дедалі вужчого кола великих зовнішніх ринків.

Поступове зменшення політичної винятковості Росії у сусідніх країнах.

Конкуренцію між елітами.

І зрештою — питання того, що відбудеться після завершення нинішньої моделі персоналізованої влади.

Жоден із цих факторів сам по собі не означає розпаду.

Небезпека для великих держав виникає тоді, коли кілька криз накладаються одна на одну.

Саме тому для майбутнього Росії варто розглядати щонайменше три сценарії.

Перший і нині найбільш реалістичний — імперське скорочення без територіального розпаду.

Росія зберігає свою територію та значну військову силу, однак поступово втрачає здатність одноосібно визначати політичні процеси в Центральній Азії, на Південному Кавказі та в інших сусідніх регіонах.

Другий сценарій — перегляд відносин між Москвою і регіонами всередині самої Росії.

Якщо фінансові можливості центру ослабнуть або перехід влади після Путіна стане складним, окремі регіони можуть вимагати більшої фінансової та політичної автономії без обов’язкового прагнення до незалежності.

Третій сценарій — системна фрагментація.

Це найбільш драматичний і водночас найменш передбачуваний варіант.

Для нього однієї економічної слабкості було б недостатньо.

Ймовірно, необхідне одночасне поєднання кількох великих потрясінь: серйозної військової поразки, кризи центральної влади, розколу політичних і силових еліт, послаблення апарату безпеки та організованих сепаратистських рухів у кількох регіонах.

Сьогодні недостатньо доказів, щоб стверджувати, що така комбінація вже формується.

Саме тому слово Саїда Нурсі takallüs — скорочення, стискання, звуження — є аналітично значно кориснішим за слово «крах».

Скорочуватися може економічна потужність.

Може скорочуватися сфера впливу.

Може зменшуватися ідеологічна привабливість.

Може звужуватися територія, в межах якої велика держава здатна нав’язувати іншим власні рішення.

І тільки за значно екстремальніших умов це перетворюється на територіальний розпад.

Можливо, розпадається не Росія, а стара світова система

Насправді трансформація значно ширша за російське питання.

Міжнародний порядок після завершення холодної війни стає дедалі більш плюралістичним і фрагментованим.

Китай перетворився на окремий економічний, технологічний і військовий центр.

Індія формується як велика держава із власною стратегічною логікою.

Туреччина, Саудівська Аравія, Бразилія, Індонезія та інші середні держави дедалі частіше уникають жорсткої прив’язки до одного блоку.

Центральна Азія одночасно взаємодіє з кількома центрами сили.

Сполучені Штати залишаються надзвичайно потужною державою, але дедалі менше країн автоматично погоджуються з міжнародною ієрархією, створеною виключно Вашингтоном.

Росія також залишається надзвичайно потужною у військовому вимірі, але дедалі більше її сусідів не бажають автоматично приймати ієрархію, створену Москвою.

Можливо, саме це і є справжньою історичною зміною.

Коли Саїд Нурсі говорив про Індію під британським пануванням і Туркестан під російським контролем, ці регіони значною мірою були об’єктами імперської політики.

Сьогодні вони дедалі більше стають суб’єктами міжнародної політики.

Індія може говорити з Путіним як самостійна велика держава і публічно закликати його завершити війну.

Казахстан та інші держави Центральної Азії можуть балансувати між Росією, Китаєм, Туреччиною, Європою та іншими партнерами.

Туреччина може конкурувати з Росією в одному регіоні та домовлятися з нею в іншому.

Тому головне питання значно ширше, ніж можливе майбутнє кордонів Російської Федерації:

Чи не зруйнує багатополярний світ, якого Москва так довго вимагала, зрештою і власну привілейовану сферу впливу Росії?

Якщо відповідь буде позитивною, це може стати однією з найбільших геополітичних іроній XXI століття.

Росія могла сприяти ослабленню західної однополярності — а потім виявити, що той самий процес обмежує і здатність Москви домінувати над власними сусідами.

У цьому сенсі слово Саїда Нурсі «takallüs» — стискання, скорочення, звуження — залишається надзвичайно сильною історичною метафорою.

Не тому, що воно доводить майбутній розпад Росії.

А тому, що політичні системи, які здаються вічними, дуже рідко є вічними.

І суспільства, які колись вважалися лише периферією імперій, одного дня можуть самі стати центрами сили.

Тож, можливо, найважливіша фрагментація, яку ми сьогодні спостерігаємо, — це ще не фрагментація Росії.

Це фрагментація старої ієрархії глобальної влади.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com, SiyasetinSesi.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.