Від Явуза до Мекканського пакту: пошук Туреччиною нового порядку

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і письменник | Політичний та стратегічний аналітик

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Мекканський пакт між Туреччиною, Саудівською Аравією та Пакистаном можна розглядати не лише як оборонну домовленість, а і як спробу регіональних держав узяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку.

У ширшій історичній перспективі ця тенденція має певні структурні паралелі з трансформаціями часів османського султана Явуза Селіма на початку XVI століття. Однак коректне порівняння стосується не халіфату, імперії чи відновлення старих форм влади, а перетворення військового потенціалу на політичний вплив, регіональної відповідальності та пошуку нового механізму безпеки.

Саме таке трактування дозволяє уникнути зайвої історичної романтизації й водночас пояснити, чому нинішній процес може мати стратегічне значення для Туреччини, Саудівської Аравії, Пакистану, Єгипту, країн Заходу та ширшого мусульманського світу.

Епоха Явуза була відповіддю на зміну балансу сил

Походи Явуза Султана Селіма часто описують передусім як період великих завоювань Османської імперії. Проте події 1514–1517 років можна також розглядати як реакцію держави на швидку зміну стратегічного середовища.

На сході посилювалася держава Сефевідів на чолі з шахом Ісмаїлом. На півдні Мамлюцький султанат контролював Сирію та Єгипет. Одночасно португальська експансія в Індійському океані та Червоному морі створювала нові ризики для торговельних маршрутів і ширшої системи регіональної безпеки.

Перемога Османської імперії в битві при Чалдирані 1514 року змінила співвідношення сил у Східній Анатолії. У 1516 році перемога при Мардж-Дабіку відкрила шлях до Сирії, а битва при Ріданії 1517 року — до Каїра та ліквідації політичної влади Мамлюків.

Стратегічне значення цих подій виходило далеко за межі територіального розширення.

Анатолія, Сирія, Єгипет, східне Середземномор’я, Червоне море та Хіджаз опинилися в дедалі більш пов’язаному політичному й безпековому просторі.

Саме тут історична аналогія з Мекканським пактом стає найбільш змістовною.

Подібність полягає не в методах. У XVI столітті держави формували регіональний порядок через війни, завоювання та прямий суверенітет. У XXI столітті головними інструментами є договори, союзи, оборонна кооперація, спільні інституції та взаємні гарантії.

Отже, паралель слід шукати в стратегічній логіці, а не у формі політичного устрою.

Мекканський пакт базується на регіональній відповідальності, а не ієрархії

Найважливішою ідеєю Мекканського пакту є прагнення регіональних країн не покладатися виключно на зовнішні держави у питаннях власної безпеки.

Для Анкари такий підхід відповідає ширшій зовнішньополітичній лінії: Туреччина прагне зберігати чинні союзи, але водночас будувати додаткові механізми з країнами Близького Сходу та Азії.

Тому пакт необов’язково слід трактувати як альтернативу НАТО чи як антизахідний проект.

Більш точним є визначення його як потенційного механізму регіонального розподілу відповідальності та стратегічної самодостатності.

Це особливо важливо для Вашингтона і європейських столиць.

Західні країни протягом багатьох років закликали партнерів у регіоні більше інвестувати у власну оборону, створювати локальні можливості та брати на себе більшу частину відповідальності за стабільність.

Якщо Мекканський пакт буде розвиватися прозоро, передбачувано й у межах міжнародного права, він може доповнювати існуючі системи безпеки, а не обов’язково конкурувати з ними.

Туреччина здатна залишатися членом НАТО й одночасно поглиблювати оборонне співробітництво із Саудівською Аравією, Пакистаном та іншими партнерами.

Ключове питання полягає не в тому, чи є цей механізм «за» або «проти» Заходу, а в тому, чи здатен він зміцнити стабільність без створення нових жорстких блоків.

Саудівська Аравія — центральний партнер, а Мекка — спільний символ

Сам факт підписання домовленості в Мецці природно створює сильну історичну й релігійну символіку.

Але цю символіку не слід трактувати як передачу Туреччині особливої влади над Хіджазом або як появу нового релігійно-політичного центру під турецьким керівництвом.

Сучасна структура принципово інша.

Саудівська Аравія є не другорядним учасником, а одним із ключових засновників системи. Мекка та Медина залишаються під саудівським суверенітетом, а статус Хранителя двох святинь залишається важливим елементом політичної ідентичності королівства.

Тому коректна історична аналогія звучить не так:

«Хіджаз знову переходить під турецьке лідерство».

А так:

«Мекка стала символічним місцем народження ширшої ініціативи регіональної безпеки за участю кількох великих мусульманських держав».

Туреччина привносить військовий досвід, оборонні технології та стратегічну глибину.

Саудівська Аравія — фінансові ресурси, енергетичний вплив і дипломатичну вагу.

Пакистан — значний військовий потенціал і стратегічні спроможності.

Ці можливості можуть доповнювати одна одну.

Тому майбутня система більше схожа на багатоцентрове стратегічне партнерство, ніж на ієрархію з одним домінуючим центром.

Єгипет слід бачити не як «відсутню ланку», а як самостійного партнера

Єгипет є найбільш чутливим елементом будь-якого порівняння з добою Явуза Селіма.

У турецькій історичній пам’яті 1517 рік пов’язаний зі зростанням Османської імперії. Для Єгипту той самий період означає завершення мамлюцького правління та початок османського панування.

Саме тому сучасний Єгипет не варто описувати як «наступну ланку» історичного процесу.

Його значення для нової архітектури безпеки має зовсім іншу основу.

Єгипет контролює Суецький канал, має стратегічне значення у Червоному морі й східному Середземномор’ї, володіє одними з найбільших збройних сил арабського світу та зберігає значний політичний вплив.

Якщо Каїр у майбутньому вирішить приєднатися до такої структури, це не означатиме прийняття турецького лідерства.

Навпаки, Єгипет міг би стати ще однією самостійною опорою багатосторонньої системи, діючи відповідно до власного суверенітету та стратегічних інтересів.

Тоді ширша модель могла б поєднати:

турецьку оборонну промисловість і досвід НАТО,

саудівські фінансові та енергетичні ресурси,

пакистанський військовий потенціал,

а також стратегічну вагу Єгипту в арабському світі, Суеці та Червоному морі.

Однак успіх такого формату залежатиме від основоположного принципу: жодна країна не повинна розглядатися як сфера впливу іншої.

Нова система не повинна перетворюватися на конфесійний блок

Однією з найбільших небезпек історичних аналогій є спроба механічно перенести османсько-сефевідське суперництво на сучасний Близький Схід.

Такий підхід був би помилковим.

Конфлікт Явуза Селіма із Сефевідами мав одночасно геополітичний і конфесійний характер. Якщо сьогодні автоматично представити Туреччину, Саудівську Аравію та Пакистан як новий сунітський блок проти Ірану, це лише посилить регіональну поляризацію.

Стратегічна цінність Мекканського пакту не повинна полягати в перетворенні Ірану на постійного ворога.

Іран є великою й постійною регіональною державою. Безпека Туреччини, країн Перської затоки, Іраку, Пакистану та Ірану тією чи іншою мірою взаємопов’язана.

Тому стійка модель потребує одночасно стримування потенційних загроз і збереження дипломатичних каналів.

Той самий принцип стосується Ізраїлю.

Якщо пакт буде позиціонуватися як союз, створений проти конкретної країни, це звузить його можливості для розширення та зменшить міжнародну легітимність.

Якщо ж він залишатиметься оборонним механізмом, спрямованим на координацію, захист і зменшення вразливості учасників, його політична привабливість буде значно більшою.

Найцінніша роль Туреччини — не верховне лідерство, а роль держави-засновника

Саме тут порівняння Ердогана з Явузом потребує найбільшої обережності.

Османська система XVI століття була централізованою імперською ієрархією. Сучасний Близький Схід складається із суверенних держав із власною політичною ідентичністю, історичною пам’яттю та стратегічними інтересами.

Тому реалістична роль Туреччини полягає не в тому, щоб стати єдиним політичним центром мусульманського світу.

Набагато стійкішою моделлю було б перетворення Туреччини на одну з головних держав, здатних створювати інституції, забезпечувати безпеку та поєднувати різні геополітичні простори.

Для Анкари така роль фактично може забезпечити більше впливу, ніж символічне проголошення лідерства.

Туреччина може одночасно залишатися членом НАТО, поглиблювати відносини із Саудівською Аравією та Пакистаном, розвивати партнерство з Єгиптом, підтримувати діалог з Іраном і зміцнювати зв’язки з Центральною Азією, Кавказом та державами Перської затоки.

Це вже не модель керівника одного блоку.

Це модель держави-моста або держави-з’єднувача.

У сучасній геополітиці вплив часто визначається не здатністю домінувати над партнерами, а здатністю з’єднувати між собою різні політичні, економічні та безпекові системи.

У цьому сенсі урок епохи Явуза полягає не в імперії, а в умінні правильно оцінити зміну балансу сил і відповідно змінити позицію держави.

Військова сила має найбільше значення, коли вона створює стабільність

Розвиток оборонної промисловості Туреччини дає новому партнерству практичну основу.

Проте стратегічна цінність полягає не лише в продажу озброєнь.

Якщо співпраця розшириться на спільне виробництво, військову підготовку, логістику, обмін розвідданими, протиповітряну й протиракетну оборону, сумісність армій та спільні навчання, між учасниками можуть сформуватися значно глибші інституційні зв’язки.

У такій моделі логіка виглядатиме так:

оборонний потенціал → стримування → безпека → економічна стабільність → політичне співробітництво.

У XVI столітті військова перевага Османської імперії сприяла територіальній експансії.

У XXI столітті військова спроможність має більшу стратегічну цінність тоді, коли вона зменшує ймовірність війни.

Саме за цим критерієм варто оцінювати майбутню ефективність Мекканського пакту.

Його історичне значення визначатиметься не кількістю конфліктів, до яких він буде залучений, а тим, скільком конфліктам він зможе запобігти.

Головна паралель — не «новий Османський світ», а новий регіональний баланс

Порівняння епохи Явуза Селіма з Мекканським пактом можливе лише за умови чіткого розмежування історичних моделей.

Головна спільна тема — не халіфат, не релігійна влада й не відновлення імперії.

Це державний потенціал, стратегічна адаптація та створення регіонального порядку.

У 1516–1517 роках Османська імперія методами своєї епохи радикально змінила політичну географію Сирії, Єгипту та Хіджазу.

У 2026 році Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан намагаються створити принципово інший механізм — колективну систему безпеки, зберігаючи власний суверенітет.

У цьому полягає фундаментальна відмінність.

Для Ердогана найбільш змістовною історичною паралеллю з Явузом є не прагнення до релігійного титулу, а спроба використати державний потенціал для формування ширшого регіонального середовища в період міжнародної невизначеності.

Майбутнє значення Мекканського пакту залежатиме не від того, чи стане Туреччина домінуючою державою всередині нього.

Воно залежатиме від того, чи зможуть Туреччина, Саудівська Аравія, Пакистан, а потенційно також Єгипет та інші країни створити реально діючу архітектуру безпеки на основі суверенної рівності, взаємної відповідальності та інституційної співпраці.

Якщо така система зможе співіснувати із західними партнерствами, не перетвориться на конфесійний блок проти Ірану, визнаватиме незалежну стратегічну вагу Єгипту, центральну роль Саудівської Аравії в Хіджазі та статус Пакистану як рівноправного засновника, вона матиме значно більше шансів отримати широку міжнародну легітимність.

У цьому сенсі стратегічна можливість Мекканського пакту полягає не у відтворенні минулої імперії.

Йдеться про створення того, чого не існувало у світі Явуза Султана Селіма: багатоцентрової регіональної системи безпеки, заснованої на партнерстві, суверенітеті, взаємному стримуванні та інституційній взаємодії.

Історичний резонанс залишається важливим, але сучасний урок інший.

Питання вже не в тому, хто керуватиме регіоном.

Головне стратегічне питання полягає в іншому: чи здатні провідні держави регіону створити достатньо довіри та спільної спроможності, щоб забезпечувати його безпеку разом.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com, SiyasetinSesi.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.