Психологиня Оксана Бабенко: люди не звикають до війни — адаптуються

Юсуф Інан | UA Presa

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — Психологиня, психотерапевтка та гештальт-терапевтка Оксана Бабенко — про тривогу і виснаження під час війни, психологічний стан дітей, сімейні кризи, терапію, інформаційний шум та здатність людини рухатися далі навіть у найскладніших обставинах.

Війна змінила не лише повсякденне життя українців, а й характер проблем, з якими люди звертаються по психологічну допомогу. Тривога, панічні атаки, втрати, вимушена розлука, міграція, служба близьких, труднощі дітей і підлітків дедалі частіше стають частиною роботи психологів.

Про те, як психіка адаптується до тривалої війни, чому небезпечно сприймати постійну напругу як норму, які зміни в поведінці дітей не варто ігнорувати та чому звертатися по психологічну допомогу краще ще до моменту кризи, UA Presa поговорила з миколаївською психологинею Оксаною Бабенко.

Оксана Бабенко — психологиня, психотерапевтка та гештальт-терапевтка, працює в психологічному центрі «Фарби Життя» у Миколаєві. Вона здобула психологічну освіту у Слов’янському педагогічному інституті, згодом пройшла багаторічну підготовку в Українському гештальт-інституті. Активну практику веде з 2014–2015 років.

Професійний шлях і зміна запитів

Юсуф Інан: Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Де Ви здобували освіту, чому свого часу обрали психологію і яким був Ваш шлях до практичної психотерапії?

Оксана Бабенко: Освіту я здобула у Слов’янському педагогічному інституті. Закінчила його у 1997 році за спеціальністю «психологія» (викладач психології). Тоді психологія тільки починала свій шлях в Україні. У моїй школі навіть не було психолога, але був факультатив, і мені просто було дуже цікаво. Це був новий, майже незвіданий напрямок, і саме це мене привабило тоді.

Після інституту деякий час я не працювала за фахом — для молодого спеціаліста просто не було пропозицій. Пізніше я вирішила повернутися в професію і пішла вчитися в Український гештальт-інститут. Навчання тривало шість років. З 2010 року я вже практикувала гештальт-терапію. Їздила на конференції, інтенсиви, проходила багато спеціалізацій. Проходила власну індивідуальну терапію, супервізію. Навчання було дуже насиченим і цікавим.

Активну практику я веду з 2014–2015 років. Уже тоді, на початку конфлікту — тоді ще казали «АТО», — я працювала з людьми, які постраждали і виїхали з Донецької області — моєї рідної. Це було близько до серця. Тоді ж ми забрали мою маму з Донецької області до Миколаївської. Я пройшла додаткове навчання для роботи з військовими, їздила у військові частини разом із колегами.

З 2022 до 2024 року включно працювала у французькій гуманітарній організації на деокупованих територіях Миколаївської та Херсонської областей. Багато їздила, зустрічалася з людьми різного віку — від 4 до 85+ років. Це дало великий досвід роботи зі старшим поколінням і з темами війни.

Зараз у мене активна практика в Миколаєві — є свій кабінет, працюю також онлайн. Клієнти — наші люди з усього світу.

Юсуф Інан: З якими запитами люди в Миколаєві сьогодні найчастіше приходять до психолога? Чи змінилася структура цих запитів порівняно з довоєнним періодом?

Оксана Бабенко: Звісно, змінилася. Сьогодні найчастіше звертаються з тривогою, тривожно-депресивними станами, панічними атаками, сильним стресом. Багато запитів пов’язані з розлукою — хтось в окупації, хтось поїхав, хтось служить.

Є питання горювання: як проживати втрати, у тому числі невизначені — коли людина втратила багато, але ще не може цього повністю осягнути. Люди шукають, як інтегруватися в нове місце, як себе там знайти. Багато сімейних складнощів через розлуку, страждають діти. Зараз у мене багато підлітків із різними запитами. Працюю також із ветеранами — там робота вже специфічна і складніша.

Порівняно з довоєнним періодом усе дуже змінилося. Іноді я навіть ностальгую за тими часами, коли ми працювали з питаннями самореалізації, жіночності й мужності, розкриття талантів, побудови стосунків. Тоді запити були більш коучинговими, про розвиток. Зараз таких «легких» запитів майже немає. Усі теми стали значно глибшими і важчими.

Війна і психологічна адаптація

Юсуф Інан: Війна триває вже багато років і стала частиною щоденної реальності. Як, на Ваш погляд, змінився психологічний стан людей: що ми навчилися витримувати, а які проблеми, навпаки, накопичуються?

Оксана Бабенко: Справді, війна триває вже багато років, і психіка поступово адаптується до цієї ненормальності. Десь вона навіть починає сприйматися як своєрідна «норма».

Ми навчилися витримувати й адаптуватися: планувати життя з урахуванням тривог і обстрілів, швидко перебудовуватися, коли раптом вимикають світло чи немає води. У людей з’явилася висока адаптивність.

Але психологічний стан багатьох — пригнічений. Є багато депресивних станів або, навпаки, станів сильного збудження. Психіка не може нескінченно витримувати таке навантаження. Адаптація відбувається, але ціна її у кожного своя. Часто загострюються хронічні хвороби.

Ресурсів психіки не вистачає, щоб вирішувати все одразу. Тому люди розв’язують лише нагальні питання, а решту відкладають «на потім» — коли з’явиться більше сил і фізичного ресурсу.

Юсуф Інан: Чи існує небезпека того, що люди звикають до постійної тривоги, вибухів, поганих новин і починають сприймати ненормальний рівень напруження як «норму»? Як це впливає на психіку?

Оксана Бабенко: Це питання тісно перегукується з попереднім. Люди часто кажуть: «Ми вже звикли». Але насправді вони не звикають — вони адаптуються. Психіка просто шукає способи виживати в уже ненормальній ситуації.

Рівень «норми» змістився. Якщо людина з України приїжджає в Європу або в тихий регіон, де немає сирен і є спокій, ця тиша може сприйматися навіть дивно. Іноді на відпочинку людина раптом відчуває тривогу — бо психіка вже налаштована на те, щоб завжди бути готовою до всього.

Так, це впливає на психіку. І впливає досить глибоко.

Діти та сім’я під час війни

Юсуф Інан: Особливо вразливими до війни є діти та підлітки. Які сигнали в поведінці дитини мають підказати батькам, що їй уже потрібна професійна психологічна підтримка?

Оксана Бабенко: Сигнали дуже залежать від віку.

У зовсім маленьких дітей це може бути «застигання», тиха, майже непомітна поведінка, відставання в розвитку, проблеми з мовленням, відсутність дій, які вже мали б бути за віком.

У дітей середнього шкільного віку — погіршення навчання, «погана» поведінка, як її бачать дорослі. Часто це спосіб впоратися з тим, що відбувається. У цьому віці вже можуть з’являтися депресивні стани.

У підлітків теж часто бувають депресивні розлади, руйнівна або суїцидальна поведінка, замкненість або, навпаки, сумнівні друзі, алкоголь.

Особливо насторожувати мають фрази на кшталт: «Не хочу жити», «Немає сенсу жити», «Навіщо жити?». У таких випадках краще перебдіти, ніж недогледіти. Варто звертатися до психолога або психіатра, щоб стан не погіршився.

Додам від себе: вразливими є не лише діти, а й люди похилого віку, тому що для багатьох це не перша війна, і через вік їм важко адаптуватися, наважуватися на зміни.

Юсуф Інан: Наскільки сильно діти зчитують страх, тривогу та емоційний стан батьків? Що можуть робити дорослі, аби підтримати дитину, навіть якщо самі переживають складний період?

Оксана Бабенко: Діти будь-якого віку зчитують емоційний стан батьків. Маленькі — особливо сильно, бо весь їхній світ залежить від дорослих. Старші діти теж зчитують, але вже можуть реагувати інакше.

Я за те, щоб дорослі говорили правду, навіть коли їм самим страшно, коли вони розгублені чи дуже тривожаться. Важливо озвучити: «Це не ти винний. Мені зараз складно. Це мої переживання, і вони мають право бути. Ми можемо переживати це разом».

Можна просто поговорити, посидіти поруч, обійнятися. Головне — помічати, що дитині теж важко, і йти їй назустріч.

Не треба намагатися бути надгероєм і «тримати небо». Це не завжди виходить, і діти все одно відчувають, коли дорослому погано. Іноді вони починають «піклуватися» про батьків і стають ніби батьками своїм батькам. Це неправильно. Дорослий має пам’ятати: тут я — дорослий.

Юсуф Інан: Чи змінилися сімейні та партнерські стосунки під впливом війни, вимушеної розлуки, міграції та постійної невизначеності? З якими кризами пари сьогодні стикаються найчастіше?

Оксана Бабенко: Звісно, змінилися. Вимушена розлука стала дуже поширеною: хтось в еміграції, хтось служить, хтось уже втратив близьку людину.

Люди живуть у різних життєвих контекстах уже понад чотири з половиною роки. Те, що їх раніше пов’язувало, поступово стає тоншим. Не все можна розповісти. У кожного відбуваються свої події, з’являються інші люди поруч.

Наприклад, чоловік служить, а дружина залишається в місті з дітьми. Обом складно, але по-своєму. Жінці доводиться самій вирішувати всі побутові питання і нести відповідальність. Чоловікові — постійно бути в небезпеці, і ресурсів часто не вистачає навіть на те, щоб детально дізнатися, як вона справляється.

Розмови зводяться до короткого: «Як справи? Усі живі-здорові? Добре». Дистанція збільшується.

Постійна невизначеність теж сильно впливає: навіть відпустку важко спланувати, бо невідомо, коли її дадуть.

Найчастіші кризи зараз пов’язані саме з життям на відстані, міграцією, службою одного з партнерів або евакуацією. Люди опиняються в різних реальностях, і їм стає важче зустрічатися емоційно.

Коли звертатися по допомогу і що дає групова терапія

Юсуф Інан: Багато людей досі звертаються до психолога лише тоді, коли ситуація вже стала критичною. Як зрозуміти, що час просити допомоги, і чому профілактичне звернення може бути корисним?

Оксана Бабенко: Дійсно, багато хто приходить, коли вже дуже погано: сильно погіршується сон, тривога починає заважати жити. Тоді людина розуміє, що час просити допомоги. Але є й ті, хто звертається раніше. І це дуже добре.

Профілактика — чудова річ. Зараз багато громадських організацій пропонують безкоштовну підтримку: групові заняття, арт-терапію, тренінги, психологічні ігри. У Миколаєві таких осередків чимало.

Я сама три роки працювала в гуманітарній організації, і ми проводили індивідуальні консультації та терапевтичні заняття повністю безоплатно.

Важливо йти до спеціаліста або в групову роботу не тоді, коли вже зовсім погано, а коли просто «трохи недобре». Коли ми допомагаємо собі, потім можемо краще підтримати дітей, батьків, бабусь і дідусів — усю родину.

Юсуф Інан: Ви працюєте не лише індивідуально, а й із груповою терапією та авторськими психологічними іграми. Чим груповий формат може дати людині те, чого іноді не дає індивідуальна робота?

Оксана Бабенко: Так, я веду терапевтичні групи. Зараз у мене дві діючі групи в Миколаєві — одна очна, одна онлайн, і ми набираємо нову.

Також проводжу заняття з психологічними іграми. У мене є шість авторських колод метафоричних карт, і я використовую їх в арт-терапевтичній роботі. Це цікавий інструмент.

Індивідуальна робота прекрасна і може бути дуже глибокою — ми з клієнтом сам на сам. Але коли є питання, пов’язані із соціумом і стосунками, група дає інше.

Я часто кажу клієнтам: група — це маленький мікросоціум, своєрідний тренажер стосунків. Те, як ви будуєте стосунки в житті, ви будете будувати і тут. І це шанс побачити свої звички й щось змінити в безпечному просторі.

Ми ведемо групи разом із ко-терапевткою Наталією Алексєєнко-Струковою. Створюємо умови, де можна розкритися конфіденційно і без страху.

«Фарби Життя» та психологія в соцмережах

Юсуф Інан: Ви також були організаторкою психологічних фестивалів «Фарби Життя». Як виникла ця ідея і чому, на Вашу думку, для міста важливі відкриті психологічні події, де люди можуть говорити про себе без стигми?

Оксана Бабенко: Я провела вже 25 психологічних фестивалів різного формату. Останній був навесні цього року. Почала їх організовувати ще у 2012 році.

Ідея виникла з бажання популяризувати психологію і зробити її ближчою до людей. Квиток завжди був символічним, щоб кожен міг прийти і познайомитися з психологами, які працюють у місті.

Різні напрями — системні сімейні розстановки, психоаналіз, гештальт-терапія, когнітивно-поведінкова терапія, психологічні ігри, арт-терапія з метафоричними картами. Це як дегустація: можна спробувати різні підходи і зрозуміти, що саме відгукується. Іноді після цього люди навіть вирішують учитися далі.

Важливо, що формат фестивалю легкий і безпечний. У нас немає завдання, щоб людина глибоко розкривалася чи копала в собі болючі теми. Воркшопи короткі — півтори-дві години. Головне — показати, як працює той чи інший напрямок, і не нашкодити.

На початку кожного фестивалю ми обов’язково озвучуємо правила: будьте уважні до себе, не йдіть надто глибоко. Спеціалісти вас ще не знають, ви їх теж, тому формат саме ознайомчий.

Атмосфера трохи святкова: є подарунки, розіграші, ярмарок хендмейду. У нинішніх умовах повністю святковий настрій створити складно, але ми намагаємося, щоб люди могли хоча б трохи відпочити.

На фестиваль може прийти будь-хто — спеціальної підготовки не потрібно. Ми робимо знижки для військових, студентів та інших категорій, щоб долучалися люди різного віку. Це подія для широкого кола, де можна просто бути і познайомитися з психологією без стигми і страху.

Юсуф Інан: Соціальні мережі сьогодні переповнені порадами з психології. Як звичайній людині відрізнити професійний психологічний контент від красивих, але сумнівних рекомендацій?

Оксана Бабенко: Це справді болюча тема. Нещодавно я навіть писала пост у Facebook саме про це.

Сьогодні майже кожен може вважати, що вже розбирається в психології. А на психолога вчаться багато років — і потім навчаються все життя. Є справді корисні поради, а є геть сумнівні. І через це в людей виникає плутанина.

Якщо якась порада блогера раптом сильно відгукнулася — не полінуйтеся витратити ще кілька хвилин і перевірити її. Подивіться, на які джерела спирається людина. Дуже часто на це питання відповісти не можуть.

Ми живемо в епоху інформаційного сміття, де треба шукати голку в копиці сіна. Краще слухати перевірених спеціалістів: дивитися їхню освіту, практику, біографію. Або шукати інформацію в книжках і джерелах, яким можна довіряти.

Окремо скажу про ChatGPT. Він іноді може виручити як співрозмовник, але так само може завести людину в глухий кут. Людина формулює питання по-своєму, а алгоритм відповідає по-своєму — і легко заплутатися.

Тому правило просте: почули — перевірили — і тільки потім застосовуйте до себе. Це як слухати різних лікарів чи дієтологів: поки не перевіриш, не зрозумієш, що насправді корисно, а що ні.

Професія психолога, вигорання і слова читачам

Юсуф Інан: Психолог щодня працює з чужим болем, страхами та кризами. Як сам фахівець захищає себе від емоційного вигорання і де проходить межа між професійною емпатією та надмірним включенням?

Оксана Бабенко: Щоб стати психотерапевтом, потрібна серйозна підготовка. Наприклад, для сертифіката гештальт-терапевта треба пройти близько 200 годин власної терапії, супервізії, групової роботи, багато інтенсивів і конференцій.

І навіть після сертифіката робота не закінчується. Спеціаліст продовжує власну терапію, ходить на супервізійні та інтервізійні групи. У мене все це є в розкладі.

Колегіальна підтримка — обов’язкова. Без неї, особливо в наших умовах, працювати просто неможливо.

Окрім професійної підтримки, важливі й прості речі: відпустка, вихідні, перерви між клієнтами, щось хороше для себе. Піклуємося про себе з різних боків — тоді можна працювати довго і якісно, не вигораючи і не перетинаючи межу між емпатією та надмірним включенням.

Юсуф Інан: Психологія традиційно приваблює багато молодих жінок. Чи радили б Ви сьогодні цю професію дівчатам і молодим людям, які обирають майбутню спеціальність? Які якості для цього справді потрібні?

Оксана Бабенко: Я взагалі не люблю давати поради «йти чи не йти». Людині або відгукується ця справа, або ні.

Але можу сказати точно: шлях довгий. Спочатку базова освіта — зараз потрібен рівень магістра, це вже п’ять років. Потім спеціальна підготовка в обраному напрямку психотерапії, власна терапія, групова робота.

Потрібні розум — щоб аналізувати й учитися, — наполегливість і організованість. А далі якості можуть бути різними. Є спокійні й урівноважені колеги, є дуже активні — і всі знаходять своїх клієнтів.

Окремо хочу звернути увагу на одну важливу річ. Зараз багато молодих жінок приходять у професію. Це добре. Але для роботи з військовими і ветеранами було б дуже цінно, якби більше спеціалістів приходили саме з військового середовища — ті, хто самі служили і за станом здоров’я вже не можуть бути в строю.

Свій свого краще розуміє. Американський досвід показує, що такі спеціалісти дають найкращі результати. Молоді жінки можуть бути чудовими психологами, але військовим іноді важче їм довіритися — це просто різні світи.

Юсуф Інан: Що б Ви хотіли сказати читачам UA Presa, які зараз переживають втому, тривогу, сімейні труднощі або просто відчувають, що їм складно рухатися далі?

Оксана Бабенко: Усім нам зараз важко. У кожного свої труднощі, своя втома і своя тривога.

Альбер Камю в есе «Міф про Сізіфа» писав про той момент, коли звична рутина раптом ламається і людина починає запитувати себе: а навіщо все це? І відповідав, що продовжувати жити й боротися попри абсурд вимагає величезного внутрішнього зусилля.

Але саме ця нескінченна боротьба і прийняття своєї долі здатні наповнити серце і дати відчуття повноти. «Боротьба сама по собі достатня, щоб наповнити людське серце», — каже Камю.

Тому сьогодні не треба намагатися охопити все одразу і планувати далеко вперед — від цього часто тільки сильніше накриває. Краще маленькими кроками: сьогодні трохи зробили, трохи відпочили, щось невелике запланували на цей тиждень.

Крок за кроком питання вирішуються. З’являються нові — і ми знову робимо наступний крок. І так поступово рухаємося вперед.

Іноді просто продовжувати — це вже дуже багато. І в цьому, як не дивно, може бути своя сила і навіть своя радість.

UAPresa.com