Османська спадщина за кордоном: яку відповідальність має Туреччина

By Yusuf İnan | UA Presa

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Питання про долю громад, які після територіального відступу Османської імперії опинилися за межами сучасної Туреччини, знову порушує ширшу дискусію: якою має бути відповідальність Анкари за людей, мову, релігійні установи, архіви, вакуфи, кладовища та культурну спадщину на колишніх османських землях.

Колишній заступник державного секретаря канцелярії прем’єр-міністра Туреччини Омер Кайир у статті для Independent Türkçe від 10 вересня 2026 року стверджує, що відступ держави з території не можна розглядати лише як втрату кордонів. За його оцінкою, після імперії залишаються громади, родинні зв’язки, освітні та релігійні інституції, майно, архівні документи й пам’ятки, захист яких потребує довгострокової державної політики.

Водночас порівняння Туреччини з Угорщиною, Німеччиною, Іспанією, Великою Британією, Францією чи Росією потребує обережності. Кожна з цих держав діяла в іншому історичному, правовому та геополітичному контексті. Тому ключове питання полягає не в копіюванні чужої моделі, а в тому, які інструменти Туреччина може застосовувати сьогодні без перегляду кордонів і з повагою до суверенітету інших держав.

Спадщина — це не лише територія

Розпад Османської імперії та формування нових держав у ХХ столітті змінили політичні кордони, але не стерли культурні й людські зв’язки.

На Балканах, Кавказі, Близькому Сході та в Північній Африці залишилися громади, які протягом століть жили в османській політичній системі. Частина з них була турецькомовною, частина належала до інших мусульманських народів — босняків, албанців, помаків та інших спільнот.

Кайир пропонує розглядати проблему через шість основних напрямів: правовий статус і громадянство, можливість залишатися на історичній батьківщині, мову та освіту, релігійні структури, вакуфи й культурні пам’ятки, а також архівні документи, що можуть підтверджувати походження або історичні права.

Такий підхід переносить дискусію з площини історичної ностальгії у сферу конкретної політики.

Йдеться про те, чи зберігається школа, чи може громада навчати дітей рідною мовою, чи охороняються кладовища, чи доступні документи про майно, чи має релігійна громада можливість підтримувати власні інституції.

Що показують приклади інших держав

У своєму аналізі Кайир звертається до досвіду держав, які після зміни кордонів або розпаду імперій підтримували зв’язок із населенням за межами своєї території.

Серед прикладів він називає Угорщину, яка розвинула механізми громадянства для етнічних угорців за кордоном, а також Німеччину, яка створила спеціальні правові процедури для окремих категорій осіб німецького походження та нащадків людей, позбавлених громадянства в період нацизму.

Окремо автор згадує Іспанію, Португалію, Велику Британію та Францію, які підтримували правові, культурні або мовні зв’язки з окремими групами у своїх колишніх сферах впливу. Російська модель у статті подається як приклад активного використання паспортної політики у так званому «близькому зарубіжжі».

Проте ці приклади не є рівнозначними.

Політика щодо етнічних співвітчизників, нащадків вигнанців, громадян колишніх колоній або російськомовного населення має різну правову основу. Особливо російська паспортна політика в Абхазії, Південній Осетії, Криму та на Донбасі тісно пов’язана з геополітичними конфліктами й не може розглядатися як нейтральний стандарт захисту меншин.

Тому для Туреччини важливіше визначити власну модель — таку, що не ставитиме під сумнів міжнародно визнані кордони.

У Туреччини вже існують спеціальні правові механізми

Твердження, що Туреччина взагалі не має спеціального правового режиму для людей турецького походження, було б неправильним.

У джерельному тексті окремо розглядається законодавство щодо так званих «іноземців турецького походження». Автор зазначає, що для них передбачені певні винятки та спрощення у сфері працевлаштування, професійної діяльності й правового статусу.

Проблема, за оцінкою Кайира, полягає передусім у практичному застосуванні.

Визначення турецького походження, отримання необхідних документів, підтвердження дипломів, дозволи на роботу та координація між державними установами можуть створювати тривалі бюрократичні процедури.

Саме тому дискусія поступово переходить від питання «чи існують права?» до питання «наскільки вони зрозумілі, передбачувані та реально доступні?».

Автор пропонує ширшу систему, яка могла б включати спеціальні картки для споріднених громад, спрощення пересування та додаткові можливості у сфері проживання і працевлаштування.

Однак будь-які широкі програми громадянства за походженням потребували б окремої оцінки з погляду конституційного права, міграційної політики, безпеки та відносин з іншими державами.

Освіта може бути важливішою за паспорт

Однією з найсильніших тез джерельного матеріалу є думка, що зв’язок із громадою не зберігається лише через паспорт.

Мова і школа часто мають не менше значення.

Якщо нове покоління втрачає можливість навчатися рідною мовою, поступово слабшає і культурна пам’ять. Те саме відбувається, коли громада втрачає власні освітні, релігійні або культурні установи.

Кайир критикує минулі турецькі уряди за недостатню підтримку турецькомовної освіти та релігійних структур у деяких регіонах, пояснюючи це, зокрема, бажанням уникати дипломатичних конфліктів із сусідніми державами.

Однак сучасна політика повинна враховувати важливу відмінність: не всі мусульманські народи колишньої Османської імперії є турками.

Босняки, албанці, помаки та інші громади мають власні мови, національні ідентичності та історичний досвід.

Тому культурна підтримка може бути ефективнішою, якщо вона захищає різноманіття, а не намагається звести всі спільноти до однієї ідентичності.

Після 1990-х років політика Анкари суттєво змінилася

Оцінювати сучасну Туреччину лише через політику ранньої Республіки також було б неповно.

Сам Кайир визнає, що з 1990-х років з’явилися нові інституційні механізми: TİKA, Управління у справах турків за кордоном і споріднених громад, Інститут Юнуса Емре, Діянет та Генеральне управління вакуфів.

Через ці структури Туреччина значно розширила свою присутність у сфері освіти, реставрації історичних пам’яток, культурних програм, стипендій та гуманітарного співробітництва.

На Балканах відновлювалися мечеті, мости, фонтани, мавзолеї та інші об’єкти османської доби.

Студенти з різних країн отримували можливість навчатися в Туреччині, а культурні центри розширювали викладання турецької мови.

Отже, теза про повну відсутність політики збереження османської спадщини вже не відповідає сучасній ситуації.

Більш точне питання звучить інакше: чи достатньо системними та довгостроковими є ці програми?

Архіви, вакуфи та кладовища можуть стати новим напрямом

Особливе місце в статті займає тема архівів.

Османські земельні реєстри, переписи населення, судові документи та записи вакуфів можуть мати значення не лише для істориків.

Вони можуть допомагати досліджувати родовід, історію громад, місцезнаходження старих кладовищ, діяльність релігійних фондів або структуру майна в минулому.

Кайир пропонує зробити доступ до таких документів простішим для людей і організацій за межами Туреччини, а також створити швидший механізм офіційного засвідчення архівних документів для використання за кордоном.

Ще один напрям — цифровий облік кладовищ і пам’яток.

Частина історичних мусульманських і турецьких кладовищ на Балканах та в інших регіонах була знищена війнами, забудовою або багаторічним занепадом.

Створення цифрових карт, фотокаталогів і баз даних може стати способом зберегти хоча б інформацію про ці місця.

Водночас слід чітко відділяти історичний документ від сучасного права власності.

Наявність османського документа на землю або вакуф сама по собі не означає автоматичного права власності сьогодні. Такі питання регулюються чинним законодавством відповідної держави, міжнародними договорами та судовими процедурами.

Історична відповідальність без ревізії кордонів

Найважливіша частина дискусії полягає в тому, як перетворити історичну пам’ять на сучасну політику, не створюючи нових конфліктів.

Кайир пропонує широкий комплекс заходів: від громадянства та полегшеного пересування до підтримки освіти, релігійних установ, архівів, вакуфів і кладовищ.

Але ці пропозиції мають різний рівень складності.

Оцифрування архівів, надання стипендій, підтримка мовної освіти, реставрація пам’яток і каталогізація кладовищ можуть реалізовуватися через міжнародну співпрацю без політичного перегляду кордонів.

Натомість широке надання громадянства або паспортів на основі походження потребувало б значно складнішої правової та дипломатичної роботи.

У цьому сенсі головний висновок полягає не в тому, що Туреччина повинна «повернути» колишні османські землі.

Сучасна відповідальність може означати інше: допомогти зберегти людей, мови, школи, архівні документи, релігійні споруди, вакуфи та кладовища, які залишилися після імперії.

Політичні кордони змінилися.

Але історична пам’ять, родинні зв’язки та культурна спадщина продовжують існувати.

Тому довгострокова стратегія Туреччини може будуватися не на територіальних претензіях, а на культурній дипломатії, праві, освіті, архівах та співпраці з державами й місцевими громадами.

Саме така модель дозволила б поєднати історичну відповідальність із принципами сучасного міжнародного права.

UAPresa.com