Саміт НАТО в Анкарі знову відкрив дискусію про шлях Туреччини до ЄС

Ahmet Taş | UA Presa
АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Майбутній саміт НАТО в Анкарі знову поставив питання, чи може стратегічна вага Туреччини допомогти їй наблизитися до Європейського Союзу.

За оцінкою журналіста Мурата Єткіна, географічне положення Туреччини, її військові можливості та розвиток оборонної промисловості справді посилюють позиції Анкари в НАТО. Водночас ці переваги самі по собі навряд чи здатні подолати давні претензії ЄС щодо верховенства права, судової незалежності, виконання рішень ЄСПЛ, візових критеріїв і передбачуваності інвестиційного середовища.

Анкара готується до саміту НАТО

36-й саміт лідерів НАТО має відбутися 7–8 липня 2026 року в Анкарі. Для Туреччини це буде другий великий саміт Альянсу після зустрічі в Стамбулі у 2004 році, але перший, що пройде саме в столиці країни.

Підготовка до саміту вже має інфраструктурний вимір. За аналізом Єткіна, військовий аеродром Етімесгут, який роками використовувався нижче свого потенціалу, був модернізований до рівня міжнародного аеропорту під назвою «Анкара Хавалімани». Очікується, що він зможе приймати великі державні літаки, зокрема американський президентський літак Air Force One.

Такий крок має зменшити навантаження на цивільний аеропорт Есенбога та обмежити вплив візитів іноземних лідерів на міський рух. Водночас він має символічне значення: Анкара хоче показати, що саміт НАТО є не лише дипломатичною подією, а й етапом посилення її стратегічної ролі.

Туреччина хоче використати свою вагу в НАТО

Очікування Анкари від саміту не обмежуються організаційним успіхом. Туреччина прагне вийти з періоду глобальної невизначеності сильнішою регіональною державою.

Її роль у НАТО справді має вагомі підстави. Туреччина розташована на перетині кількох кризових регіонів: Чорного моря, Східного Середземномор’я, Близького Сходу і Кавказу. Вона має велику армію, досвід безпекових операцій та оборонну промисловість, яка за останні роки стала значно помітнішою на міжнародному ринку.

У контексті війни Росії проти України, безпеки Чорного моря, енергетичних маршрутів, міграційного тиску та зміни оборонної політики Європи Туреччина залишається союзником, якого НАТО не може ігнорувати.

Однак головне питання полягає в іншому: чи здатна ця військова й географічна вага автоматично перетворитися на політичне та економічне зближення з Європейським Союзом?

Візова лібералізація залишається складним питанням

Одним із найбільш чутливих питань для громадян Туреччини є візова лібералізація з ЄС. У турецькому суспільстві періодично виникає очікування, що стратегічна роль Анкари може переконати Брюссель пом’якшити підхід.

Єткін у своєму аналізі ставить це очікування під сумнів. За його оцінкою, військова функція Туреччини в НАТО навряд чи змусить ЄС забути про критерії, які залишаються невиконаними з часів домовленостей 2016 року. Йдеться, зокрема, про антитерористичне законодавство, обмін даними, стандарти захисту персональної інформації та судову співпрацю.

Європейські інституції продовжують уважно стежити за внутрішньополітичними й судовими процесами в Туреччині. Справи Османа Кавали, Селахаттіна Демірташа, виконання рішень Європейського суду з прав людини та Конституційного суду Туреччини залишаються серед ключових пунктів критики.

Тому стратегічна корисність Туреччини для НАТО не означає автоматичного рішення щодо безвізового режиму для турецьких громадян.

Митний союз і інвестиції теж мають політичні бар’єри

Ще одним важливим напрямом є модернізація Митного союзу між Туреччиною та ЄС. Турецький бізнес давно очікує на оновлення цієї угоди, адже Європейський Союз залишається одним із головних ринків для турецького експорту.

У тексті Єткіна також згадується дискусія про європейські виробничі ланцюги та формат “Made in Europe”. Для Туреччини важливо, щоб така політика не відрізала її від європейського ринку, а дозволила залишатися частиною ширшої промислової інтеграції.

Проте і тут є політичні обмеження. Кіпрське питання залишається одним із головних вузлів у відносинах Анкари та Брюсселя. Республіка Кіпр, яка є членом ЄС, має можливість блокувати низку рішень, пов’язаних із Туреччиною.

Не менш важливим є інвестиційний клімат. Потенційні інвестори можуть бути зацікавлені в Туреччині через її ринок, виробничу базу і географію. Але вони також дивляться на правову передбачуваність, незалежність судів, захист власності та ризики державного втручання в бізнес.

Європейська безпека може дати Анкарі обмежені здобутки

Більш реалістичним напрямом для Туреччини може стати участь у новій європейській безпековій архітектурі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Європа переглядає свої оборонні витрати, виробничі ланцюги та залежність від США.

Туреччина має що запропонувати в цій сфері. Її оборонна промисловість розвинулася в напрямі безпілотників, бронетехніки, морських платформ і військових технологій. Тому обмежена участь Анкари в нових європейських оборонних механізмах може вважатися успіхом.

Втім, безпекова співпраця не дорівнює політичному зближенню з ЄС. Для Брюсселя військова корисність Туреччини не скасовує вимог щодо верховенства права, фундаментальних свобод, судової незалежності та політичної нормалізації.

Саме тому саміт НАТО може посилити оборонну роль Туреччини, але не обов’язково перетвориться на прорив у відносинах з Євросоюзом.

В Анкарі зростає стратегічна впевненість

У своєму аналізі Єткін також звертає увагу на нову стратегічну впевненість у владних колах Анкари. На його думку, зі зменшенням старого політичного оточення президента Реджепа Таїпа Ердогана і зростанням ролі технократичних радників посилилася група, яка вірить у геополітичний важіль Туреччини.

Цей підхід ґрунтується на припущенні, що Туреччина через географію, армію і оборонну промисловість стала настільки необхідною Заходу, що може вимагати більше поступок.

Єткін застерігає, що така впевненість може бути корисною лише тоді, коли вона поєднується з тверезим розрахунком. Інакше стратегічна самовпевненість може призвести до перебільшених очікувань від Заходу.

Показово, що подібні геополітичні підходи можна побачити не лише у владі, а й у частині опозиційних і націоналістичних кіл. Тому саміт НАТО стає не тільки зовнішньополітичною подією, а й дзеркалом внутрішньої дискусії про місце Туреччини у західній системі.

Фактор Трампа може змінити баланс

Окремим ризиком у матеріалі названо політичне майбутнє президента США Дональда Трампа. Якщо після проміжних виборів у листопаді 2026 року він втратить контроль над Сенатом і Палатою представників, його позиція може ослабнути.

У такому сценарії відносини США та Європи можуть знову змінитися. Європейські лідери, які відчували тиск з боку Трампа, можуть спробувати відновити простір для власної політики. Якщо вони не захочуть напряму бити по Вашингтону, Туреччина може стати зручнішою мішенню для критики або тиску.

Для Анкари це означає, що успішний саміт НАТО в липні може принести короткостроковий престиж, але не гарантує стабільної довгострокової підтримки з боку Заходу.

Тому Туреччині доведеться готуватися до кількох сценаріїв одночасно: посилення ролі в НАТО, прагматичної співпраці з Європою і можливого нового періоду критики з боку Брюсселя.

Європейський шлях залежить не лише від НАТО

Саміт НАТО в Анкарі може стати важливою дипломатичною сценою для Туреччини. Він підкреслить її роль у безпеці Чорного моря, на південному фланзі Альянсу та в ширшій європейській оборонній політиці.

Однак, за логікою аналізу Єткіна, двері Європейського Союзу не відкриваються лише військовою вагою. Візова лібералізація, оновлення Митного союзу, інвестиційна довіра та політичне зближення потребують кроків у внутрішній політиці.

Туреччина може бути важливою для НАТО. Вона може мати сильну армію, потужну оборонну промисловість і стратегічну географію. Але для Європейського Союзу цього недостатньо.

Якщо Анкара хоче перетворити саміт НАТО на реальний поворот у відносинах з ЄС, їй доведеться демонструвати прогрес у верховенстві права, судовій незалежності, захисті прав і передбачуваності економічної політики.

www.uapresa.com