Олександр Настащук: Україна пам’ятає 20-річного сапера з Коломийщини

Юсуф Інан | UA Presa

КОЛОМИЯ, УКРАЇНА — Олександр Настащук із села Воскресинці загинув у 20 років під час бойового завдання біля Гуляйполя; командир інженерно-саперного відділення згодом був посмертно нагороджений орденом «За мужність».

Він навчався на вчителя фізичної культури, але після початку повномасштабного вторгнення долучився до оборони України. Історію молодшого сержанта зберігають його родина, Коломийська громада та університет, де він був студентом. Від дати його загибелі минуло понад два роки: це розповідь про життя і службу захисника, а також про те, як його пам’ять вшановували після втрати.

Дитинство у Воскресинцях і навчання в Коломиї

Олександр Іванович Настащук народився 2 грудня 2003 року в селі Воскресинці Коломийської громади на Івано-Франківщині. За відомостями громади, дитинство та шкільні роки він провів у Коломиї: відвідував дитячий садок № 2 «Дударик», а згодом навчався в ліцеї № 3.

Після школи Олександр вступив до Коломийського навчально-наукового інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Він обрав спеціальність «Середня освіта (Фізична культура)» і готувався стати вчителем фізичної культури. У повідомленні університету про його загибель зазначено, що Настащук був студентом другого курсу.

У родинному зверненні його старший брат Владислав Настащук згадував, що Олександр відсвяткував повноліття невдовзі після вступу до університету. Перед ним були навчання та професія, пов’язана зі спортом і роботою з дітьми. Здійснити ці плани завадило повномасштабне вторгнення Росії.

Вибір після початку повномасштабної війни

За словами Владислава Настащука, викладеними в електронній петиції до президента України, Олександр разом із рідними став на захист країни після початку повномасштабного вторгнення. У зверненні родина пояснювала його рішення бажанням не допустити війни до власного дому.

Брат описував Олександра як добру, справедливу й життєрадісну людину, яка любила спорт і підтримувала інших. Це особисті спогади родини про нього — важлива частина біографії поряд із документально підтвердженими датами навчання, служби та загибелі.

У петиції Владислав також розповів, що служба давалася братові нелегко. За його словами, Олександр нечасто говорив про труднощі, однак залишався у війську. Рідні чекали на нього вдома. Для сім’ї ця історія зберігає не лише обставини військової служби, а й пам’ять про молодого чоловіка, яким він був поза фронтом.

Служба в 102-й бригаді територіальної оборони

Олександр служив у 75-му окремому батальйоні 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України. Він отримав звання молодшого сержанта й командував другим інженерно-саперним відділенням інженерно-саперного взводу. Ці відомості наведені в повідомленні університету та в матеріалах Коломийської громади.

В університетському повідомленні окремо зазначено, що на час загибелі йому було 20 років. Військову відповідальність командира відділення він узяв на себе ще молодим: у зверненні родини йдеться, що молодшим сержантом він став у 19 років.

За час служби Настащука відзначили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Університетський меморіальний запис датував цю відзнаку 27 листопада 2023 року. Родина та меморіальні матеріали громади згадують також нагрудний знак «За оборону України».

Бойове завдання біля Гуляйполя

Олександр Настащук загинув 22 січня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Гуляйполя Запорізької області. Університет повідомив, що причиною стало скидання боєприпасу з російського безпілотника. Дату, місце загибелі та його військову посаду підтверджують також відомості Коломийської громади.

Старший брат Олександра в петиції описав додаткові обставини останнього завдання. За його словами, після поранення Олександр перевірив стан двох побратимів, наклав турнікети одному з них і викликав евакуацію. Ці подробиці походять із родинного свідчення; університетське повідомлення підтверджує загибель від скинутого дроном боєприпасу, але не описує перебіг порятунку побратима.

Настащук загинув у День Соборності України. Для близьких дата, яка щороку нагадує про єдність країни, стала також днем особистої втрати. Йому було лише 20 років — він не встиг завершити навчання і розпочати роботу за обраним фахом.

Державна нагорода і звернення родини

Після загибелі Олександра його старший брат Владислав зареєстрував електронну петицію з проханням присвоїти захисникові звання Героя України посмертно. Звернення набрало 25 428 підписів і отримало відповідь президента.

Окремим указом від 30 травня 2025 року Олександра Настащука посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Його ім’я міститься в офіційному переліку нагороджених. Це державна нагорода, відмінна від почесного нагрудного знака «Золотий хрест», який він отримав за життя.

У відповіді на петицію, оприлюдненій 3 серпня 2026 року, президент повідомив про посмертне нагородження орденом «За мужність». Про присвоєння звання Героя України в цій відповіді не йдеться. Тому прохання родини про звання і підтверджений факт нагородження орденом слід розрізняти.

Пам’ять у родині, школі та університеті

Олександра поховали на Алеї Слави у Воскресинцях. Університет зберігає його ім’я у своєму меморіальному проєкті, присвяченому студентам і випускникам, які загинули, захищаючи Україну. У повідомленні після його загибелі представники навчального закладу висловили співчуття рідним, друзям, побратимам та одногрупникам.

У червні 2025 року в Коломиї відкрили меморіальну дошку на будівлі ліцею № 3, де навчався Настащук. Вона пов’язала пам’ять про військового з місцем, яке було частиною його життя до вступу в університет і служби.

Для родини Олександр залишився сином і братом, для одногрупників — студентом, який готувався викладати фізичну культуру. Громада пам’ятає його як свого земляка й молодшого сержанта, що загинув на Запоріжжі. Його біографію складають усі ці сторінки: дитинство у Воскресинцях, навчання в Коломиї, рішення захищати Україну та служба, що завершилася 22 січня 2024 року.

UAPresa.com