Зеленському: Україна не має втратити дружбу Ердогана й Туреччини

Yusuf Inan | UA Presa
Журналіст і автор | політичний та стратегічний аналітик

МИКОЛАЇВ, УКРАЇНА — Україна проходить через один із найважливіших періодів своєї історії, і саме тому вона не має права втратити дружбу Туреччини, Президента Реджепа Тайїпа Ердогана та турецького народу.

Це не абстрактний дипломатичний заклик. Це особиста, болюча й документована колонка людини, яка жила в Україні, допомагала людям у Миколаєві, підтримувала український народ у найважчі часи, але сама пережила дії, які не можна пояснити ні правом, ні людяністю, ні дружбою між союзниками.

Україні потрібна не лише зброя, а й довіра друзів

Україна сьогодні воює, тримає фронт, намагається зберегти державу, економіку й моральний дух народу. Європа й Америка надають важливу підтримку. Але для України найважливішою силою залишається власний народ: його відродження, його віра, його готовність захищати свою землю.

Друга сила України — це її друзі. І серед цих друзів Туреччина має особливе місце. Туреччина — не просто сусід по Чорному морю і не просто член НАТО. Це держава, яка може говорити з Києвом, Москвою, Вашингтоном, Брюсселем і мусульманським світом. Це країна з історичною пам’яттю, дипломатичним досвідом і великим впливом.

Президент Реджеп Тайїп Ердоган є одним із найдосвідченіших гравців на глобальній шахівниці. Україна має більше користуватися його стратегічним досвідом, дипломатичними каналами й розумінням регіону. Якщо мирний стіл формується в Стамбулі, це не випадковість. Це шанс, який Україна повинна оцінювати серйозно.

Туреччина не підтримає мирну формулу, яка зламає життєві інтереси України. Але дружбу Туреччини треба берегти не лише заявами на високому рівні, а й ставленням до громадян Турецької Республіки на місцях.

Кримські татари — червона лінія для турецького народу

Україна повинна добре розуміти: Крим для Туреччини — це не лише територіальне питання. Кримські татари є червоною лінією для 86 мільйонів громадян Туреччини. Кримські турки, кримські мусульмани й доля Криму мають особливе значення для турецького та ісламського світу.

Те, що відбувається в Україні, прямо цікавить не лише українців. Воно стосується Туреччини, тюркського світу, мусульманських громад і всіх, для кого Крим є питанням історії, совісті та справедливості.

Саме тому Україна повинна знати ціну підтримки Туреччини. Якщо Туреччина стоїть поруч з Україною, це означає, що голос української справи чутніше звучить у Чорноморському регіоні, в ісламському світі й серед мільйонів людей, які уважно дивляться на Крим.

Така підтримка не може бути поставлена під загрозу через дії окремих місцевих чиновників або працівників силових структур.

Моральна різниця між агресором і державою, що захищається

У цій війні не можна ставити Росію й Україну на одну моральну лінію. Росія атакує українські села, цивільні будинки, бідні родини, людей похилого віку, дітей і жінок. Дрони й ракети падають на місця, де живуть звичайні люди. Іноді гинуть навіть російськомовні українці, яких Москва нібито “захищає”.

*

Україна ж захищає свою землю. Українські удари по військових об’єктах, стратегічній інфраструктурі й цілях, пов’язаних із війною, не можна прирівнювати до ударів по цивільних будинках.

У війни теж є право, межа й совість. Жодне сумління не може прийняти удари по будинках, де старі люди не встигають спуститися в укриття, де діти прокидаються від вибухів, де родини втрачають усе за одну ніч.

Саме тому Україна має берегти свою моральну перевагу. Але моральна перевага захищається не тільки на фронті. Вона захищається також у кабінетах чиновників, поліцейських відділеннях, міграційних процедурах і діях служб безпеки.

Мій досвід у Миколаєві — це попередження для України

Я прожив у Миколаєві важливі роки свого життя. Через фонд, який був створений у цьому місті, ми організовували продовольчу допомогу для сотень тисяч бідних людей, людей з інвалідністю, родин загиблих і ветеранів. Я не чужа людина для України. Я журналіст і автор, який своїм пером захищав українську справу.

*

Але те, що я особисто пережив у Миколаєві з боку окремих працівників СБУ, у міграційних процедурах і під час звернень до поліції, не вкладається в рамки права, людяності й дружби.

Я батько трьох маленьких доньок. Батько хоче вивезти своїх дітей із війни — бюрократія цьому перешкоджає. Батько хоче бути поруч із дітьми, захищати їх і допомагати їм — окремі представники системи створюють процеси, які послаблюють родинні зв’язки, віддаляють дітей від батька й фактично працюють на розділення сім’ї.

Мій телефон забирали. До моїх персональних даних отримували доступ. Мені намагалися давати на підпис рукописні документи українською мовою, зміст яких я не міг повністю юридично перевірити. Мій родинний процес ускладнювався. Вивезення дітей до Туреччини ставало дедалі складнішим. Я пережив дії, які фактично віддаляли мене від дітей у країні, що перебуває у війні.

Це не чутки. Це те, що я пережив сам. Усі ці події відображені в офіційному листуванні, правових документах і зверненнях до відповідних органів. Ці документи не можуть бути оприлюднені тут, але вони існують і передані за належними каналами.

Хто виграє від отруєння відносин між Україною і Туреччиною?

Питання важке, але його треба поставити: чи всі посадові особи в Миколаєві працюють на користь України, чи деякі їхні дії в результаті допомагають російському наративу?

*

*

*

Якщо громадянину Туреччини, журналісту, автору й батькові трьох маленьких дітей створюють умови, які виглядають як тиск, приниження й віддалення від родини, кому це вигідно?

Україні — ні.

Туреччині — ні.

Українському народові — ні.

Це вигідно лише російській пропаганді.

Росія хоче ізолювати Україну. Росія хоче, щоб українські друзі ставили питання: “Невже Україна так ставиться до громадян країни, яка її підтримує?” Якщо громадянам Туреччини в Україні дають відчути себе людьми п’ятого сорту, це стає подарунком для Москви.

Саме тому події в Миколаєві — це не лише місцева бюрократична проблема. Це питання національної безпеки, стратегічної комунікації та довіри союзників.

Звернення до Зеленського, СБУ й української влади

Президент Володимир Зеленський увійшов в історію як лідер, який у перші дні вторгнення не покинув свою країну. Він залишився зі своїм народом, солдатами й державою. Це викликало повагу в усьому світі.

Тепер така сама відповідальність потрібна всередині держави. Президент Володимир Зеленський, виконувач обов’язків голови СБУ генерал-майор Євгеній Хмара, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко, голова Національної поліції Іван Вигівський та всі відповідальні українські посадовці мають перевірити, що сталося в Миколаєві.

Потрібно з’ясувати, чи окремі працівники СБУ в Миколаєві справді захищали державу, чи їхні дії створювали наслідки, які шкодять українсько-турецьким відносинам. Потрібно перевірити, чи ці дії свідомо або несвідомо не працювали на інтереси російської пропаганди.

Батько не повинен сам боротися з людьми, які користуються силою держави. Журналіст, автор і батько трьох маленьких доньок не повинен зазнавати тиску тоді, коли намагається захистити своїх дітей.

Туреччина має знати, що Україна поважає її громадян

Усі ці події вже перестали бути лише особистим болем. Інформація про них передається відповідним органам Турецької Республіки, депутатам Великих національних зборів Туреччини та людям, які мають відповідальність перед турецьким суспільством. Ця ситуація також доводиться до відома Президента Реджепа Тайїпа Ердогана.

Ці події не повинні отруїти українсько-турецькі відносини. Україна не має втратити Туреччину. Україна не має втратити турецький народ. Україна не має втратити дружбу Президента Ердогана.

Але дружбу не можна зберігати лише словами. Якщо українська держава хоче теплої, міцної й стратегічної дружби з Туреччиною, вона має забезпечити чесне, поважне й законне ставлення до громадян Турецької Республіки.

Найсильніша зброя України — справедливість

Сьогодні весь світ намагається допомогти Україні, об’єднати розділені війною родини, захистити дітей і повернути людям безпеку. У такий час дії окремих посадових осіб, які розділяють сім’ю, утримують дітей у зоні війни або віддаляють батька від доньок, не можуть бути зрозумілі міжнародній громадськості.

Це шкодить правій справі України. Це створює ризик ізоляції. Це може вписатися в ту картину, яку Росія хоче показати світові.

Україна має воювати не лише зброєю. Вона має воювати справедливістю, людяністю, повагою до родин, захистом дітей і правильним ставленням до друзів.

Мій заклик простий: перевірте те, що я пережив у Миколаєві. Відкрийте процедури щодо відповідальних. Зупиніть бюрократичну й силову лінію, яка може отруїти українсько-турецькі відносини.

Україна не повинна втратити друзів.

Україна не повинна втратити Туреччину.

Україна не повинна втратити дружбу Президента Ердогана.

Бо найсильніша зброя України — це не лише армія.

Це справедливість, совість і довіра друзів.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com. Спеціалізується на стратегічному й політичному аналізі турецьких і глобальних подій.