Парадокс Путіна: війна Росії перетворила Україну на військову силу

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і автор | політичний та стратегічний аналітик

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА —

Володимир Путін починав велику війну, заявляючи про необхідність «демілітаризації» України, однак один із головних стратегічних парадоксів цієї війни сьогодні очевидний: російська агресія зробила Україну значно досвідченішою, озброєнішою і технологічнішою державою.

Ця трансформація почалася не 24 лютого 2022 року. Російська окупація та незаконна анексія Криму у 2014 році, а потім війна на Донбасі фактично започаткували для України більш ніж десятирічний період безперервного військового навчання. Повномасштабне вторгнення лише радикально прискорило цей процес.

Україна сьогодні — це вже не Україна 2014 року.

Путін створив суперечність у власній аргументації

Російський президент неодноразово просував тезу про те, що сусідні держави нібито можуть мати територіальні претензії до України. Зокрема, Москва заявляла про можливі історичні амбіції Польщі щодо західноукраїнських земель, хоча переконливих доказів таких планів не було представлено.

Але навіть якщо припустити існування подібної гіпотетичної загрози, російська війна докорінно змінила ситуацію.

Будь-яка держава, яка в майбутньому спробувала б силою зазіхнути на українську територію, зустріла б уже не слабку і погано підготовлену армію зразка 2014 року.

Перед нею постали б Збройні сили, які роками протистоять одній із найбільших військових держав світу.

Українські військові навчилися воювати під ракетними ударами, працювати в умовах масового застосування дронів та радіоелектронної боротьби, перебудовувати логістику, діяти за нестачі боєприпасів і за лічені тижні адаптуватися до нових технологій противника.

Іронія полягає в тому, що саме Росія зробила найбільше для того, щоб Україна була готова до будь-якої майбутньої зовнішньої агресії.

Армія України пройшла школу реальної війни

Після 2014 року Україна збільшила витрати на оборону, почала перебудовувати систему командування та значно поглибила співпрацю з НАТО.

Ще до повномасштабного вторгнення десятки тисяч українських військовослужбовців мали реальний бойовий досвід на Донбасі.

Після 2022 року масштаби трансформації стали незрівнянно більшими.

Україні довелося одночасно освоювати західну артилерію, системи ППО, бронетехніку, ракети, розвідувальні платформи та сучасні системи зв’язку, паралельно створюючи власні технологічні рішення.

І, можливо, важливішою за саму зброю стала культура швидкої адаптації.

Проблема, виявлена на фронті, вже за кілька тижнів може привести до появи нового технічного рішення. Цивільні безпілотники пристосовуються до військових завдань. Засоби радіоелектронної боротьби перебудовуються відповідно до нової російської тактики. Інженери отримують інформацію безпосередньо від операторів і військових на передовій.

Україна перетворилася не лише на одержувача західних технологій, а й на своєрідну лабораторію сучасної війни.

Це не означає, що Росія програла.

Москва досі має значно більші людські ресурси, стратегічну глибину, величезний ракетний потенціал і ядерну зброю. Російські війська продовжують контролювати значну частину української території та здатні завдавати руйнівних ударів по містах.

Але Росія не змогла знищити українську державність, ліквідувати політичне керівництво в Києві чи примусити країну до капітуляції.

Це вже саме по собі значно відрізняється від сценарію, який Москва, схоже, розраховувала реалізувати на початку вторгнення.

Від «демілітаризації» до власної оборонної індустрії

Одним із найбільш довгострокових наслідків війни може стати розвиток української оборонної промисловості.

За оцінками української влади, потенційні виробничі можливості оборонного сектору країни у 2026 році вже вимірюються десятками мільярдів доларів.

Виробнича спроможність, звичайно, не означає, що весь цей потенціал автоматично перетворюється на готову зброю. Необхідні фінансування, державні замовлення, компоненти та стабільні ланцюги постачання.

Проте напрямок розвитку очевидний.

Україна масово виробляє та вдосконалює безпілотники, морські дрони, засоби РЕБ, системи далекого ураження та інші види озброєнь.

Українські системи вже продемонстрували можливість досягати цілей далеко в російському тилу — включно з Московським регіоном, військовими об’єктами та енергетичною інфраструктурою.

Держава, яку Кремль збирався «демілітаризувати», отримала технологічну спроможність завдавати ударів на сотні й навіть понад тисячу кілометрів від власного кордону.

Навряд чи можна знайти яскравіший приклад стратегічного парадоксу цієї війни.

Наступний етап — більша оборонна самостійність

Україна все ще критично залежить від партнерів у низці напрямків, насамперед у сфері складних систем протиповітряної оборони та ракет до них.

Російські балістичні ракети й масовані атаки безпілотників залишаються смертельною загрозою для українських міст.

Київ поки що не може повністю замінити власними системами такі комплекси, як Patriot.

Але Україна рухається до створення значно самостійнішої оборонної архітектури.

Дрони-перехоплювачі, датчики, системи РЕБ, штучний інтелект, автоматизоване виявлення цілей і власні ракетні розробки дедалі більше інтегруються в єдину систему оборони.

І тут відбулася ще одна цікава зміна.

Раніше західні держави переважно виступали в ролі вчителів, які допомагають Україні модернізувати армію.

Сьогодні військові НАТО самі вивчають український досвід застосування дронів, електронної війни та адаптації цивільних технологій до бойових умов.

Україна одночасно стала і учнем, і вчителем.

Якщо війна триватиме, сформований технологічний сектор лише укорінюватиметься. В Україні вже зростає покоління військових, інженерів, операторів, командирів і підприємців, які мають знання, отримані в умовах реальної війни.

І ці знання не зникнуть разом із припиненням бойових дій.

Від Туреччини до тюркського та мусульманського світу

Трансформація України не обмежується військовою сферою.

Київ поступово намагається діяти як самостійний регіональний гравець, дипломатія якого не обмежується Вашингтоном і Брюсселем.

Особливе місце тут займає Туреччина.

Анкара та Київ розвивають співпрацю у сфері оборонних технологій, безпеки Чорного моря, відбудови України та дипломатії. Туреччина підтримує територіальну цілісність України, водночас зберігаючи канали комунікації з Москвою.

Окремим історичним і культурним мостом виступають кримські татари.

Київ також прагне розширювати контакти з Азербайджаном, державами Центральної Азії та тюркським світом загалом.

Одночасно Україна активніше розвиває відносини з країнами Перської затоки та мусульманським світом.

Це не означає відмови від європейського шляху.

Навпаки, Україна починає формувати багатовекторну дипломатію держави, яка розташована одночасно між Європою, Чорним морем, Кавказом і євразійським простором.

Європа та США залишаються її ключовими партнерами, але Туреччина, тюркський світ, мусульманські країни та держави колишнього Радянського Союзу стають дедалі важливішими напрямками української стратегії.

Слова Токаєва показують зміни навколо Росії

Особливо показовим є приклад Казахстану.

Президент Касим-Жомарт Токаєв уже демонстрував небажання автоматично повторювати російську позицію щодо України. Ще у 2022 році, сидячи поруч із Путіним, він публічно заявив, що Казахстан не визнаватиме підтримувані Росією сепаратистські утворення в Донецькій і Луганській областях.

Пізніше, знову виступаючи поруч із Путіним, Токаєв закликав до завершення війни.

Його послання було надзвичайно простим:

«Це має припинитися».

Такі слова важливі не лише через Казахстан.

Вони свідчать про поступову зміну атмосфери на пострадянському просторі.

Росія залишається надзвичайно впливовою державою, однак її сусіди дедалі активніше формують власну політику: підтримують відносини з Москвою, але паралельно поглиблюють контакти з Китаєм, Туреччиною, Європою та Сполученими Штатами.

Чим довше триває війна, тим більше навантаження вона створює для традиційного російського уявлення про пострадянські країни як про власну виняткову сферу впливу.

Тиск на Росію зростає, але говорити про розпад передчасно

Було б помилкою вже сьогодні заявляти, що Російська Федерація стоїть перед неминучим розпадом.

Росія має величезні природні та фінансові ресурси, ядерний потенціал і політичну систему, здатну жорстко придушувати організовану опозицію.

Проте економічна й політична ціна затяжної війни реальна.

Економічне зростання сповільнюється, військові витрати поглинають значні ресурси, а всередині Росії дедалі частіше звучать попередження про технологічне відставання, нестачу робочої сили та довгострокові наслідки переходу економіки на воєнні рейки.

Критичні оцінки лунають від опозиційних діячів, росіян за кордоном, ветеранів та окремих представників економічного й державного середовища.

Це ще не означає наближення краху держави.

Але довгі війни створюють проблеми не лише на фронті.

Вони накопичують економічне виснаження, суперечності серед еліт, регіональне невдоволення та втрату політичного впливу на сусідів.

І Україна дедалі більше демонструє, що її стратегія полягає не лише в тому, щоб витримати російський тиск, а й у тому, щоб пережити його довше.

Головний парадокс війни Путіна

Президент Володимир Зеленський паралельно продовжує перебудовувати державне та військове управління.

Змінюються командувачі, на відповідальні посади приходять нові кадри, перебудовується логістика, створюються структури для розвитку безпілотних систем і далекобійних операцій.

Не кожне рішення є успішним. Україна має серйозні проблеми з людськими ресурсами, фінансуванням, корупційними ризиками та залежністю від підтримки союзників.

Але українська держава продовжує адаптуватися.

І саме тут виникає головне питання.

Якщо однією з цілей Путіна було послабити Україну, скоротити її військовий потенціал і не допустити появи біля російських кордонів сильного безпекового гравця, то яким є результат?

Україна втратила території й заплатила страшну людську та економічну ціну. Цього не можна применшувати.

Але Росія водночас поставила перед українським суспільством екзистенційне питання: чи зможуть українці зберегти свою державу, територію та незалежність?

Відповідь на це питання змінила країну.

У 2014 році Москва побачила слабкість української армії, коли захопила Крим.

Можливо, найбільша стратегічна помилка Кремля полягала в тому, що наступними роками агресії він сам показав Україні, яку армію, яку оборонну промисловість і яку державу необхідно створити, щоб подібне більше ніколи не повторилося так легко.

Путін прагнув бачити біля кордонів Росії слабшу Україну.

Натомість він, можливо, прискорив появу держави з величезним бойовим досвідом, власними військовими технологіями, дедалі ширшими міжнародними зв’язками та суспільством, для якого захист країни перестав бути абстрактним поняттям.

І якщо ця війна триватиме, найбільшою історичною іронією може стати навіть не те, що Україна вистояла.

А те, що держава, яку Росія хотіла послабити, стає сильнішою, тоді як довгостроковий тягар війни дедалі більше лягає на саму Росію.

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.

UAPresa.com