Чому НАТО і Трамп активізувались: страх втратити Ердогана?

Yusuf Inan | UA Presa
Журналіст і автор | політичний та стратегічний аналітик

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Коли країну, яку ще недавно вивели з програми F-35, раптом знову ставлять у центр уваги НАТО, це вже не просто дипломатичний протокол, а стратегічний сигнал.

У міжнародній політиці деякі фото — це не просто фото. Деякі компліменти — не просто ввічливість. Деякі саміти — не просто зустрічі.

Особливо якщо йдеться про Туреччину, президента Реджепа Таїпа Ердогана, НАТО, США і Європу одночасно.

Сьогодні треба поставити просте, але важливе питання: чому НАТО, Вашингтон і європейські столиці раптом так активно підкреслюють значення Туреччини та Ердогана?

Захід справді заново відкрив для себе цінність Ердогана?
Чи він побачив небезпеку Туреччини без Ердогана?

Від кризи F-35 до центру уваги НАТО

Ще не так давно Туреччину виключили з програми F-35. Анкара зіткнулася з жорстким тиском через свої оборонні рішення. У західних столицях Туреччину часто описували як складного союзника, як проблему всередині НАТО, а не як незамінного партнера.

Тепер тон змінився.

Туреччину знову називають критично важливою. Роль Ердогана підкреслюють частіше. Значення Анкари у Чорному морі, війні Росії проти України, Близькому Сході, міграції, енергетиці та оборонній політиці знову виносять на перший план.

Що змінилося?

Туреччина не змінила географію.
Чорне море не з’явилося вчора.
Російська загроза не виникла раптово.
Близький Схід не став нестабільним лише сьогодні.

Змінилося інше: Захід, схоже, побачив, що втратити Туреччину буде значно дорожче, ніж сперечатися з Ердоганом.

Справжня тривога НАТО може бути не лише через Росію

НАТО, без сумніву, турбується через Росію. Але ще глибша тривога Альянсу може полягати в іншому: що одна з найважливіших країн НАТО може втратити стратегічну визначеність.

Туреччина — не звичайний член Альянсу.

Вона контролює доступ до Чорного моря. Вона говорить із Росією, водночас підтримуючи Україну. Вона є військовою силою на південно-східному фланзі НАТО. Вона має вплив у Сирії, на Кавказі, у Східному Середземномор’ї і на Близькому Сході. Вона є ключовою країною для міграційної та енергетичної безпеки Європи.

Якщо така країна увійде в період неконтрольованої політичної невизначеності, наслідки не залишаться лише в Анкарі.

Їх відчують у Брюсселі.
Їх відчують у Вашингтоні.
Їх відчують у Києві, Москві, Тегерані та на Близькому Сході.

Саме тому новий тон НАТО щодо Ердогана може означати не просто: “Ми цінуємо Туреччину”.

Він може означати щось значно тривожніше:

“Ми не хочемо, щоб напрям Туреччини став невизначеним”.

Трамп може захищати баланс, а не лише хвалити лідера

Президент США Дональд Трамп зазвичай не будує зовнішню політику на сентиментах. Його мова — це сила, витрати, угоди, важелі впливу і результат.

З цієї точки зору Ердоган для Трампа є зрозумілим лідером. Сильним, прямим, складним, але здатним ухвалювати рішення і тримати державний центр.

Для Трампа Туреччина під керівництвом Ердогана може виглядати більш передбачуваною, ніж Туреччина у туманному перехідному періоді.

Саме тут прихований ключ.

США можуть не підтримувати Ердогана тому, що погоджуються з ним у всьому. Вони можуть робити це тому, що бояться невідомості, яка може виникнути після нього.

Великим державам часто легше мати справу з відомим сильним лідером, ніж із невідомим вакуумом.

А у випадку Туреччини такий вакуум був би не внутрішньою, а геополітичною проблемою.

Чи справжній страх — це Туреччина без Ердогана?

Дискусії про “після Ердогана” зазвичай подають як внутрішньополітичну тему.

Хто очолить AK Parti?
Чи буде Ердоган знову кандидатом?
Чи зможе альянс забезпечити потрібну парламентську арифметику?
Кого висуне опозиція?
Що буде у 2028 році?

Це важливі питання. Але вони не єдині.

Зовні ситуація виглядає набагато ширшою.

Якщо Ердоган піде, куди піде Туреччина?
Вона залишиться міцно прив’язаною до НАТО?
Вона стане ближчою до Росії та Ірану?
Вона збереже роль балансуючої сили у війні Росії проти України?
Вона продовжить шлях незалежної оборонної промисловості?
Вона стане більш передбачуваною чи більш вразливою для зовнішнього впливу?

Саме такі питання, ймовірно, ставлять у західних столицях.

І якщо відповіді на них нечіткі, нова теплота НАТО стає зрозумілішою.

Захід може боятися не Ердогана, а порожнечі

Захід мав багато суперечок з Ердоганом.

Криза навколо S-400, виключення з програми F-35, Сирія, Східне Середземномор’я, Ізраїль, Росія, розширення НАТО, відносини з ЄС і дискусії про права людини роками створювали напруження між Анкарою та Заходом.

Але держави ухвалюють рішення не лише через образи. Вони рахують ризики.

Можливо, цей розрахунок змінився.

Захід міг дійти висновку, що Ердоган, попри всі суперечності, є відомим центром тяжіння у Туреччині. Його червоні лінії відомі. Його стиль переговорів відомий. Його стратегічні інстинкти відомі.

Невідомим є інше: що буде після нього.

Хто формуватиме перехід?
Які мережі впливатимуть на новий баланс?
Які зовнішні столиці спробують використати цей момент?
Чи залишиться державний курс Туреччини стабільним?
Чи перетвориться внутрішня боротьба на поле конкуренції зовнішніх стратегій?

Саме ця невизначеність може найбільше тривожити НАТО і Вашингтон.

Втратити Туреччину можна і без її виходу з НАТО

Є ще один важливий момент.

Туреччина не обов’язково має формально вийти з НАТО, щоб Захід відчув, що втрачає її.

Країна може залишатися всередині альянсу, але стратегічно віддалятися. Вона може сидіти за столом, але змінювати зміст своїх рішень. Вона може зберігати формальні зобов’язання, але переосмислювати власне майбутнє.

Для НАТО це був би дуже складний сценарій.

Бо втрата Туреччини означала б послаблення балансу в Чорному морі. Це означало б втрату важливого каналу у війні Росії проти України. Це означало б ослаблення південно-східного флангу НАТО. Це ускладнило б політику на Близькому Сході, управління міграцією і енергетичну безпеку одночасно.

Саме тому нинішню вагу Ердогана не можна читати лише як його особистий вплив.

Це також вага держави, яку він представляє.

Дипломатія іноді говорить мовою похвали

Великі держави рідко прямо говорять про те, чого вони насправді бояться.

Вони не кажуть: “Ми боїмося політичного вакууму в Туреччині”.
Вони не кажуть: “Ми боїмося, що Туреччина може віддалитися”.
Вони не кажуть: “Ми не впевнені, хто контролюватиме наступний етап”.

Замість цього вони говорять самітами.
Говорять протоколом.
Говорять похвалою.
Говорять оборонною співпрацею.
Говорять ретельно поставленими фотографіями.

У цьому сенсі нова увага Заходу до Ердогана може бути закодованим повідомленням.

Не лише Анкарі.
Не лише Ердогану.
А всім, хто спостерігає за внутрішнім політичним балансом Туреччини.

Повідомлення може бути таким:

“Туреччина важлива. Ердоган залишається визнаним центром. Хаотичний перехід небажаний”.

Головне питання: хто хоче потягнути Туреччину куди?

Дискусію не можна зводити лише до того, чи буде Ердоган кандидатом, або хто прийде після нього.

Глибше питання звучить так:

Хто хоче потягнути Туреччину в якому напрямку?

Вашингтон має свою відповідь.
Москва має свою відповідь.
Тегеран має свою відповідь.
Брюссель має свою відповідь.
Лондон має свою відповідь.
Пекін і столиці Перської затоки також уважно дивляться.

Але Туреччина повинна мати власну відповідь.

Вона не може стати сателітом Заходу.
Вона не може стати інструментом Сходу.
Вона не може бути втягнута у чужу гру через внутрішню слабкість.

Справжнє питання — не лише майбутнє Ердогана. Справжнє питання — стратегічний напрям Туреччини з Ердоганом, після Ердогана або поза персональними сценаріями.

Похвала може бути сигналом тривоги

Іноді похвала не є мовою радості.

Іноді похвала — це мова страху.

Раптова увага НАТО, Трампа і європейських столиць до Ердогана може не означати, що Захід раптом полюбив турецького лідера. Вона може означати, що Захід подивився на Туреччину без Ердогана і йому не сподобалося те, що він побачив.

Цю можливість не можна ігнорувати.

Великі держави не рухаються без причини. Вони не хвалять без розрахунку. Вони не підвищують протокол без мети.

Якщо НАТО і Вашингтон раптом так активно підкреслюють значення Ердогана, справжнє питання не в тому, наскільки вони його цінують.

Справжнє питання в тому, що вони бояться втратити без нього.

Для тих, хто вміє читати, послання вже написане між рядками.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com. Спеціалізується на стратегічному й політичному аналізі турецьких і глобальних подій.