Два символи опору України: Зеленський і Віталій Кім у вирішальні дні війни

Yusuf Inan | UA Presa
Журналіст і автор | політичний та стратегічний аналітик

КИЇВ, УКРАЇНА — В історії повномасштабної війни Росії проти України є моменти, які стали не просто епізодами політичної комунікації, а символами державного виживання.

Ця колонка — не лише про двох керівників. Вона про те, як у найтемніші дні війни слова, обличчя, присутність і особиста мужність можуть зупинити паніку, підняти народ і дати державі час для оборони.

Перший символ: Зеленський залишився у Києві

Перший такий момент стався у Києві в лютому 2022 року.

Коли російські війська наступали на столицю, а світові столиці всерйоз обговорювали можливість падіння Києва, Президент України Володимир Зеленський не залишив країну. За повідомленнями західних медіа, США були готові допомогти йому евакуюватися, але він відмовився; найвідоміша формула того моменту — “мені потрібні боєприпаси, а не евакуація” — була вперше широко поширена після повідомлень AP і згодом стала частиною політичної історії війни.

Не менш важливим був інший кадр: Зеленський разом із керівниками держави в центрі Києва. Його меседж був простий: влада на місці, армія на місці, держава не втекла, Україна захищається. Саме ці відеозвернення стали відповіддю на російські інформаційні атаки й чутки про нібито втечу керівництва з Києва.

У стратегічному сенсі це був момент, коли політичне лідерство перетворилося на військово-психологічний фактор. Президент не лише керував державою. Він своїм перебуванням у столиці повідомив армії, поліції, бюрократії, місцевій владі й цивільним: Україна не капітулює.

Якби Київ побачив інший сигнал

У війні іноді не лише танки й ракети визначають напрям історії. Інколи його визначає те, чи бачить солдат, що його держава стоїть поруч із ним.

Якби у перші дні повномасштабного вторгнення сигнал із Києва був іншим, Україна могла б отримати зовсім іншу психологічну динаміку. Паніка поширюється швидше, ніж наказ. Але так само швидко поширюється і приклад мужності.

Зеленський дав саме такий приклад.

Його рішення залишитися в Києві не зупинило російські танки саме по собі. Їх зупинили Збройні сили України, територіальна оборона, поліція, спецслужби, волонтери, дипломати, медики, залізничники, енергетики і мільйони громадян. Але політичний сигнал із Києва створив моральний каркас, на який спиралася ця оборона.

У цьому і полягає історичне значення першого кадру: Президент, який не тікає, стає не лише посадовою особою, а символом держави, що не здається.

Другий символ: Миколаїв і Віталій Кім

Другий сильний символ спротиву прийшов із півдня — з Миколаєва.

Після захоплення Херсона ситуація на південному напрямку була критичною. Херсон став єдиним обласним центром, який Росія змогла захопити після початку повномасштабного вторгнення, і його контроль мав для Москви як стратегічне, так і символічне значення.

У такій ситуації Миколаїв був не просто містом. Це був бар’єр. Якби Миколаїв упав, загроза для Одеси й усього південного напрямку стала б значно гострішою. Саме тому оборона Миколаєва мала значення далеко за межами області.

У цей момент голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім став одним із найпомітніших облич регіонального спротиву. Західні джерела описували його як харизматичного керівника, який через регулярні відеозвернення підтримував зв’язок із людьми й став популярною фігурою в Україні.

Його щоденні звернення, спокійний тон, присутність серед людей, комунікація через Telegram і публічний образ керівника, який не зникає в момент небезпеки, мали важливий психологічний ефект.

Миколаїв як місто, що закрило дорогу на Одесу

Миколаїв став одним із тих міст, де військова оборона і цивільна стійкість злилися в одне ціле.

Російські війська намагалися просуватися в області, але були відкинуті від міста; битва за Миколаїв завершилася українською перемогою, а саме місто отримало почесне звання “Місто-герой України”.

Це звання не є формальністю. Воно відображає реальність перших місяців війни: Миколаїв витримав те, що могло змінити карту півдня України.

У стратегічному сенсі Миколаїв став для Одеси тим, чим Київ став для держави загалом: сигналом, що Україна не відкриває ворогу шлях без бою.

Віталій Кім у цій історії був не єдиним героєм. Поруч із ним були військові командири, поліцейські, рятувальники, лікарі, волонтери, місцева влада, журналісти, водії, комунальники і звичайні мешканці. Але саме його публічна присутність стала одним із символів того, що регіональна влада не розсипалася й не сховалася.

Херсон: біль, окупація і повернення прапора

Херсон — це окрема рана української війни.

Місто було захоплене Росією на початку березня 2022 року, але в листопаді того ж року українські сили повернули контроль над Херсоном. Президент Зеленський відвідав звільнене місто 14 листопада 2022 року й узяв участь у церемонії підняття українського прапора. Його слова про те, що це “початок кінця війни”, стали ще одним символічним моментом українського спротиву.

Цей візит був важливий не лише для Херсона. Він показав усій країні, що окупація не є вироком, а український прапор може повернутися туди, де його намагалися знищити.

У цьому сенсі Київ, Миколаїв і Херсон стали трьома різними образами однієї історії: столиця, яка не втекла; місто-щит, яке не впустило ворога далі; і звільнений обласний центр, який довів, що Росію можна відкидати назад.

Війна ведеться не лише на фронті

Росія воює не лише ракетами, танками й дронами. Вона воює страхом, дезінформацією, провокаціями, спробами посварити союзників, деморалізувати суспільство і дискредитувати державні інституції.

Саме тому роль Служби безпеки України, розвідки, поліції та інших державних структур не обмежується класичним поняттям безпеки. Йдеться про захист внутрішньої стійкості держави.

У 2024 році Reuters повідомляло, що СБУ заявила про викриття великої мережі проросійського “інформаційного саботажу”, яка, за версією українських правоохоронців, мала поширювати наративи Кремля для дестабілізації суспільства. Також українські органи безпеки неодноразово повідомляли про запобігання російським планам проти керівництва держави, зокрема проти Президента Зеленського та інших високопосадовців.

Тому в сучасній війні важливо бачити не лише окопи. Є ще інформаційний фронт, дипломатичний фронт, фронт контррозвідки, фронт суспільної довіри.

Україна має берегти свої союзи. Особливо ті, які мають історичне й стратегічне значення. Українсько-турецькі відносини, підтримка між народами, гуманітарні зв’язки, дипломатична комунікація і спільне розуміння загроз — це не другорядні речі. У час війни ворог завжди намагатиметься отруїти саме такі мости.

Герої — не лише ті, кого бачить камера

Коли ми говоримо про Зеленського і Кіма, ми не повинні забувати: історію війни творять не лише ті, чиї обличчя бачить світ.

Її творять солдати, які не повернулися з позицій. Поліцейські, які виїжджали на місця обстрілів. Рятувальники, які діставали людей з-під завалів. Медики, які працювали без сну. Матері й батьки, які втратили дітей. Діти, які втратили батьків. Родини загиблих, які несуть біль мовчки. Поранені, які вчаться жити заново. Волонтери, які закривали діри там, де держава не встигала.

Є герої на передовій. Є герої в лікарнях. Є герої в евакуаційних автобусах. Є герої в підвалах, де люди ділили останній хліб. Є герої в містах, які щодня живуть під сиренами й усе одно відкривають школи, лікарні, комунальні служби й редакції.

Саме вони — ті, хто врятував честь людства в цій війні.

Два кадри, які варто зберегти в пам’яті держави

Якби мене як журналіста і автора запитали, які кадри найточніше пояснюють український спротив, я назвав би два.

Перший — Зеленський у Києві, який показує, що держава на місці.

Другий — Віталій Кім у Миколаєві, який показує, що південь не залишений і не зламаний.

Поруч із ними — кадр Зеленського у звільненому Херсоні, де український прапор знову повертається в місто, яке Москва намагалася оголосити своїм.

Такі моменти не повинні зникнути в архівах Telegram, новинних стрічок і соціальних мереж. Україна має право зберегти їх у бронзі, у музеях, на площах, у підручниках, у національній пам’яті.

Не для культу особистості. А для пам’яті про момент, коли держава могла впасти, але вистояла.

Слава тим, хто не дозволив Україні зламатися

Повномасштабна війна увійшла у свій п’ятий рік. Україна платить надзвичайно високу ціну. Але ця ціна не є порожньою, якщо народ зберігає державу, гідність і пам’ять.

*

*

*

Володимир Зеленський, Віталій Кім та багато інших керівників, чиї імена не завжди потрапляють у заголовки, стали частиною цієї великої історії. Вони не замінили собою народ. Вони стали голосом того народу, який вирішив не ставати на коліна.

Слава українським воїнам.
Слава родинам загиблих.
Слава пораненим і ветеранам.
Слава матерям, батькам, дітям і волонтерам.
Слава містам, які витримали.
Слава Миколаєву, Херсону, Києву, Одесі й усій Україні.

А душі загиблих нехай бачать з українського неба: їхня жертва не була марною.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com. Спеціалізується на стратегічному й політичному аналізі турецьких і глобальних подій.