Крим і війна в Україні: як розпадається сфера впливу Росії

Юсуф Інан | UA Presa

Журналіст і письменник | Політичний та стратегічний аналітик

АНКАРА, ТУРЕЧЧИНА — Окупація та незаконна анексія Криму у 2014 році й повномасштабне вторгнення в Україну у 2022-му дали Росії нові території, але водночас прискорили руйнування значно ширшої системи впливу Москви.

Російська Федерація сьогодні не розпалася. Вона залишається ядерною державою з великою армією, енергетичними ресурсами, промисловою базою та потужним централізованим апаратом. Проте якщо під «фрагментацією» розуміти не зміну кордонів самої Росії, а поступове руйнування пострадянського простору, де Москва десятиліттями залишалася головним центром сили, картина виглядає зовсім інакше.

Стратегічний парадокс полягає в тому, що низка процесів, які Кремль намагався зупинити війною, після вторгнення лише прискорилася.

Крим посилив позиції Росії на Чорному морі, але НАТО стало більшим

Крим має величезне військово-стратегічне значення через Севастополь і можливість Росії проєктувати силу в Чорноморському регіоні.

Проте повномасштабне вторгнення спричинило наслідок, прямо протилежний одному з головних заявлених інтересів Москви — стримуванню розширення НАТО.

Фінляндія та Швеція десятиліттями дотримувалися військової позаблоковості. За даними самого НАТО, саме російське вторгнення в Україну змінило політичний консенсус у двох країнах. Фінляндія стала членом Альянсу у квітні 2023 року, Швеція — у березні 2024-го.

Отже, виникла стратегічна суперечність.

Росія прагнула не допустити подальшого наближення НАТО до своїх кордонів, але війна створила умови, за яких Альянс отримав ще двох членів, а сухопутний кордон Росії з НАТО суттєво збільшився.

Москва зміцнила контроль над Кримом, але водночас втратила частину стратегічної глибини на півночі Європи.

Швидкої перемоги не сталося — війна перетворилася на багаторічне виснаження

Популярне твердження про те, що Володимир Путін особисто обіцяв «взяти Київ за три дні», не має надійного підтвердження у вигляді його публічної заяви.

Однак російські початкові плани очевидно передбачали значно швидшу кампанію, ніж та війна, яка триває сьогодні.

Станом на 18 серпня 2026 року Росія контролювала приблизно 19–20% міжнародно визнаної території України, якщо враховувати Крим і частини Донбасу, захоплені ще до 24 лютого 2022 року.

У червні Інститут вивчення війни оцінював російський контроль приблизно у 79,9% Донецької області та 99,8% Луганської області, водночас наголошуючи, що російське просування у 2026 році сповільнилося.

Для України втрата решти Донеччини була б серйозним військовим і політичним ударом.

Але захоплення всього Донбасу не відповідає автоматично на інше запитання:

чи означатиме це стратегічну перемогу Росії у війні загалом?

Територіальна карта показує лише одну частину балансу.

Москва перетворила одну з найближчих до Росії країн на довгострокового противника

До 2014 року Україна і Росія були пов’язані значно сильніше, ніж звичайні сусідні держави.

Існували мільйони родинних зв’язків, масштабна трудова міграція, спільні промислові ланцюги, енергетична залежність, російськомовне населення і величезний двосторонній товарообіг.

Для багатьох українців Росія була місцем роботи. Для українських підприємств вона була одним із головних ринків. Для Москви ці зв’язки створювали політичний вплив без необхідності застосовувати військову силу.

Після Криму, Донбасу та особливо повномасштабного вторгнення значна частина цього капіталу була зруйнована.

Сьогодні російські ракети й дрони атакують міста країни, громадяни якої ще недавно масово мали родичів, друзів, роботу чи бізнес у Росії.

Це один із найбільших парадоксів війни.

Росія отримала більше території під прямим військовим контролем, але втратила значну частину добровільного політичного й суспільного впливу на Україну.

Навіть повна окупація Донбасу не відновить тієї моделі відносин, яка існувала до 2014 року.

Пострадянські держави не біжать до НАТО — але все менше залежать лише від Москви

Не менш важливі зміни відбуваються на колишньому радянському просторі.

Було б перебільшенням стверджувати, що Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан або Туркменістан «один за одним вступають до НАТО».

Цього не відбувається.

Натомість вони дедалі активніше диверсифікують політичні, економічні й безпекові зв’язки.

Вірменія стала одним із найбільш очевидних прикладів. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян ще у 2024 році заморозив участь країни в очолюваній Росією Організації Договору про колективну безпеку. У 2026 році Москва вже відкрито вимагала визначеності щодо майбутнього Вірменії у російських інтеграційних структурах на тлі поглиблення зв’язків Єревана з ЄС і країнами НАТО.

Паралельно формується інший регіональний простір.

У листопаді 2025 року Азербайджан став повноправним учасником Консультативної зустрічі глав держав Центральної Азії разом із Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном. Лідери також затвердили концепцію регіональної безпеки та каталог безпекових ризиків на 2026–2028 роки.

Це не означає вигнання Росії з регіону.

Москва й надалі має там економічний, військовий, мовний та міграційний вплив.

Однак вона дедалі менше є єдиним центром, через який сусідні держави вибудовують свою зовнішню політику.

Туреччина, Китай, Європейський Союз, держави Перської затоки й власні регіональні механізми створюють альтернативи.

Саме тут сьогодні найбільш помітна фрагментація старого московоцентричного простору.

Росія не втратила всю енергетику — але втратила значну частину європейського ринку

Твердження, що Росія втратила всі світові енергетичні ринки, також було б неточним.

Москва успішно перенаправила значну частину нафти до Азії.

За даними Управління енергетичної інформації США, у 2024 році 81% російського експорту сирої нафти та конденсату спрямовувався до Азії та Океанії, а Китай і Індія були головними покупцями.

Але водночас Росія різко втратила позиції на європейському ринку.

Європейська комісія повідомляє, що частка російського газу в імпорті ЄС знизилася з приблизно 45% до 12% у 2025 році, а частка російської нафти — до приблизно 2%. Російське вугілля практично повністю виключене з енергетичного балансу ЄС.

Отже, Росія не перестала продавати енергоносії.

Змінилася структура її залежності.

Раніше Москва могла балансувати між великим європейським ринком і Азією. Тепер дедалі більша частина нафтового експорту залежить від обмеженого кола великих азійських покупців.

Це забезпечує доходи, але потенційно послаблює переговорні позиції продавця.

Водночас зростає тиск воєнної економіки. У першій половині 2026 року дефіцит федерального бюджету Росії досяг 5,73 трлн рублів, або приблизно 2,5% ВВП. Світовий банк прогнозує уповільнення російського економічного зростання у 2026 році до 0,8%.

Це не економічний крах.

Але й не війна без ціни.

Якщо Росія захопить весь Донбас, чи стане це стратегічною перемогою?

Якщо російські війська захоплять решту Донеччини, Кремль майже напевно представить це як історичну перемогу.

І військове значення такого розвитку не можна применшувати.

Проте стратегічна перемога повинна оцінюватися за повним балансом.

З одного боку — Крим, майже вся Луганщина, значна частина Донеччини та інші окуповані території.

З іншого —

Фінляндія та Швеція стали членами НАТО;

Україна перетворилася з одного з найбільш інтегрованих із Росією суспільств на державу, яка розглядає Москву як головну загрозу;

Європа різко скоротила залежність від російських енергоносіїв;

Вірменія дистанціюється від російської безпекової системи;

держави Центральної Азії та Азербайджан створюють власні механізми координації;

витрати війни дедалі сильніше тиснуть на російський бюджет та економіку.

До цього додається ядерна риторика Кремля.

Ядерний арсенал гарантує Росії статус сили, яку неможливо ігнорувати. Але ядерні погрози не можуть змусити сусідів довіряти Москві.

Навпаки, вони можуть підштовхувати сусідні держави до пошуку інших гарантій безпеки.

Порівнювати особисту долю Путіна із Саддамом Хусейном було б аналітично некоректно: масштаби держав, міжнародні умови та військові можливості незрівнянні.

Проте загальний історичний урок залишається актуальним: військова сила, страх і територіальні здобутки самі по собі ще не доводять стратегічної перемоги.

Росія не розпалася — розпадається система, яка множила її силу

Сьогодні немає достатніх підстав стверджувати, що Російська Федерація перебуває на порозі територіального розпаду.

Недооцінювати Росію було б небезпечно.

Вона залишається великою військовою та ядерною державою з колосальними природними ресурсами й потужним державним апаратом.

Але навколо неї відбувається інший процес.

Пострадянська система, яка навіть після розпаду СРСР залишалася значною мірою орієнтованою на Москву, стає дедалі більш багатополярною.

Україна більше не є соціально-економічним мостом до Росії.

Північна Європа глибше інтегрована в НАТО.

ЄС системно скорочує залежність від російських енергоносіїв.

Кавказ і Центральна Азія створюють формати, здатні працювати без участі Москви.

Тому головна «фрагментація», яку запустили Крим і війна проти України, поки відбувається не всередині кордонів Росії.

Вона відбувається в системі політичного, економічного й безпекового впливу, яка десятиліттями робила Росію значно сильнішою за саму суму її території, армії та природних ресурсів.

І тому стратегічне питання звучить ширше, ніж «чи захопить Росія решту Донбасу?»

Що станеться, якщо Москва отримає ще кілька українських територій, але остаточно втратить середовище, яке дозволяло їй домінувати на значній частині Євразії?

Якщо саме таким буде довгостроковий результат війни, карта може показувати територіальні здобутки Росії.

Стратегічний баланс може розповідати зовсім іншу історію.

Юсуф Інан

UAPresa.com

Юсуф Інан — журналіст і автор.

Він обіймає посаду головного редактора UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com, SiyasetinSesi.com та Yerelgundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині та світі.