Родини полеглих захисників України просять Зеленського підтримати закон про їхній статус

Юсуф Інан | UA Presa

КИЇВ, Україна — Родини українських військових, правоохоронців, рятувальників, волонтерів, працівників критичної інфраструктури та цивільних, які загинули внаслідок російської агресії, закликають державу створити окремий закон про статус полеглих у війні та автоматичне надання передбачених законом прав їхнім сім’ям.

Ця тема знову прозвучала після інтерв’ю Зарем Сарібілялової, доньки кримськотатарського захисника Асана Дляверовича Сейдаметова, який воював за Україну з 2016 року і загинув 23 січня 2023 року на Донбасі, у районі Бахмута, поблизу селища Курдюмівка.

Сарібілялова звернулася до Президента України Володимира Зеленського із проханням не залишати родини загиблих сам на сам із петиціями, бюрократією та необхідністю доводити очевидне: кожен, хто віддав життя за Україну або загинув через російську війну, має бути визнаний державою, а його родина має автоматично отримати належні права.

Родини просять закон про статус загиблих унаслідок війни

Ключова ідея, яку дедалі частіше озвучують родини загиблих, полягає не лише у присвоєнні почесних звань. Вони говорять про потребу в окремому законі, який чітко визначить статус людей, що загинули внаслідок російської агресії, порядок державного вшанування та права їхніх сімей.

Йдеться про окремий закон про статус загиблих унаслідок війни, державне вшанування та права їхніх родин. Такий документ міг би встановити прозорий і автоматичний механізм: після офіційного підтвердження загибелі військового, поліцейського, рятувальника, медика, волонтера, працівника критичної інфраструктури або цивільної людини внаслідок війни держава без додаткового приниження родини запускає процедуру визнання, підтримки і вшанування.

Для родин це питання не формальності. Це питання гідності, справедливості та державної пам’яті.

“Герой України” і права родини — різні питання

У суспільній дискусії важливо розділяти два поняття: найвище державне звання “Герой України” і базовий статус людини, яка загинула через війну.

“Герой України” є найвищим державним званням і зазвичай потребує окремої процедури та індивідуального рішення. Водночас родини загиблих говорять про ширше й практичніше питання: кожен, хто віддав життя за Україну або став жертвою російської агресії, має автоматично отримувати офіційне державне визнання, а його родина — передбачений законом пакет прав.

Такий підхід не обов’язково означає автоматичне присвоєння найвищої нагороди кожному загиблому. Але він означає, що держава не має змушувати родини збирати підписи, шукати медійний розголос або роками чекати на документи, щоб отримати підтримку, пам’ять і повагу.

Петиції не мають бути єдиним шляхом до пам’яті

Сьогодні багато родин полеглих воїнів створюють петиції, збирають голоси, звертаються до посадовців, пишуть листи, шукають підтримки журналістів і громадських організацій.

Для сімей, які втратили чоловіка, батька, сина, брата, доньку або матір, така боротьба стає другим болем після втрати.

Зарем Сарібілялова у своєму зверненні наголосила, що звання Героя часто отримують ті, чиї історії набули розголосу, або ті, чиї родини змогли зібрати потрібну кількість голосів під петицією.

“Кожен, хто загинув у бою за Україну, — Герой. І оскільки це не має обговорюватися, я вважаю, що присвоєння такого звання має бути автоматичним. Для того, щоб знали. Для того, щоб пам’ятали”, — сказала вона.

Ці слова відображають почуття багатьох родин: пам’ять про загиблого не повинна залежати від популярності, медійності або сили родини боротися з бюрократичною системою.

Приклад Асана Сейдаметова

Історія Асана Сейдаметова стала одним із прикладів ширшої проблеми.

Асан Сейдаметов був кримським татарином, мусульманином і українським захисником. Його позивний був “Татарин”. Він пішов служити ще у 2016 році, пройшов Піски, брав участь у боях за Донецький аеропорт, був нагороджений медалями й подяками.

За словами доньки, він був справедливим, чесним, відважним, мужнім, справжнім патріотом, люблячим татом і коханим чоловіком.

Він мріяв звільнити Крим і схід України. Після початку повномасштабного вторгнення евакуював свою родину та батьків з окупованого Генічеська, а потім знову пішов на передову.

У мусульманській традиції людей, які віддають життя, захищаючи свою землю, родину і народ, називають шахідами. В українській громадянській традиції вони є полеглими Героями.

Для його доньки питання державного визнання — це не лише питання нагороди. Це спосіб зберегти ім’я батька в пам’яті України.

Родини хочуть автоматичних прав, а не нових випробувань

Родини загиблих очікують, що після офіційного підтвердження смерті через війну держава автоматично відкриватиме доступ до всіх передбачених прав.

Йдеться про соціальні виплати, підтримку дітей, освітні гарантії, медичну допомогу, психологічну реабілітацію, юридичний супровід, житлові питання, допомогу батькам загиблих, а також офіційне меморіальне вшанування.

Особливо важливим є захист дітей. Дитина, яка втратила батька або матір через війну, не повинна залежати від того, чи змогла родина швидко зібрати документи, підписи або довести очевидну трагедію.

Держава має приходити до такої родини першою, а не чекати, коли родина сама почне шукати допомогу.

Статус має охоплювати не лише військових

Окреме питання — цивільні жертви війни.

Російські ракети, дрони, артилерія та авіаудари вбивають не лише військових. Гинуть волонтери, медики, рятувальники, енергетики, комунальники, журналісти, водії, працівники критичної інфраструктури, діти, літні люди і мирні мешканці.

Саме тому майбутній закон має чітко відповісти на питання: які категорії загиблих отримують державне визнання, які права мають їхні родини, хто ухвалює рішення і в які строки.

Для суспільства важливо, щоб жодна людина, яка загинула через російську війну, не перетворилася на суху статистику. За кожною втратою стоїть ім’я, родина, історія і біль.

Закон потребує чітких юридичних критеріїв

Водночас така ініціатива потребує чітких юридичних критеріїв.

Держава має визначити, які випадки належать до загибелі внаслідок війни, які документи підтверджують цей статус, які органи відповідають за автоматичне надання прав родинам і в які строки має відбуватися процедура.

Це важливо для того, щоб майбутній закон був не лише емоційною відповіддю на біль родин, а й реально працюючим механізмом. Він має захищати сім’ї загиблих, але водночас бути юридично точним, прозорим і однаковим для всіх регіонів України.

Саме тому родини говорять не просто про нагороди, а про системний закон, який зменшить хаос, нерівність і залежність від петицій.

Чому це важливо для армії

Для українських військових така ініціатива має і моральне значення.

Кожен солдат, офіцер, поліцейський або доброволець, який перебуває на фронті чи виконує бойові завдання, має знати: якщо він не повернеться, його родина не залишиться сама.

Це питання довіри між державою і тими, хто її захищає.

Автоматичний механізм визнання і підтримки родин полеглих може стати не лише соціальною гарантією, а й моральною опорою для військових. Він показуватиме, що держава пам’ятає ціну захисту і бере відповідальність за сім’ї тих, хто віддав життя.

Чому це важливо для Зеленського і держави

Для Президента України Володимира Зеленського така ініціатива може стати важливою відповіддю на запит суспільства.

Зеленський як Верховний Головнокомандувач часто говорить про шану до українських воїнів і про те, що держава пам’ятає кожного. Родини полеглих просять перетворити цю пам’ять на системний закон, який працюватиме не від випадку до випадку, а автоматично.

Такий закон міг би також знизити суспільну напругу навколо петицій, черг, документів і різного ставлення до родин у різних регіонах.

Для держави це можливість створити єдиний стандарт: кожна родина, яка втратила близьку людину через війну, має право на повагу, підтримку і швидке рішення.

Пропозиція: чотири рівні державного механізму

Майбутній закон міг би включати кілька рівнів.

Перший — автоматичне офіційне визнання факту загибелі через війну та надання родині відповідного статусу.

Другий — автоматичне відкриття доступу до соціальних, освітніх, медичних, психологічних і юридичних прав.

Третій — державна система пам’яті: електронний реєстр, меморіальні сторінки, підтримка місцевих громад у встановленні пам’ятних знаків, шкільні та громадські програми пам’яті.

Четвертий — окрема прозора процедура для найвищих державних нагород, зокрема звання “Герой України”, щоб родини не були змушені боротися за розгляд через петиції.

Такий підхід дозволив би поєднати реалістичність державної процедури з моральним запитом суспільства.

Пам’ять не може бути вибірковою

Найболючіше питання для родин — відчуття нерівності.

Якщо одна історія отримала розголос, про неї говорить уся країна. Якщо інша родина живе в маленькому селі або не має доступу до медіа, її біль може залишитися невидимим.

Але життя, віддане за Україну, має однакову цінність незалежно від того, скільки людей знає ім’я загиблого.

Саме тому родини полеглих говорять про автоматичність. Не тому, що вони хочуть обійти державу, а тому, що хочуть справедливості без приниження.

Заклик, який звучить від багатьох родин

Заклик Зарем Сарібілялової — це не лише голос однієї доньки.

Це голос багатьох дружин, матерів, батьків, дітей, братів і сестер, які втратили найрідніших людей.

Вони не просять привілеїв. Вони просять, щоб держава визнала очевидне: ті, хто загинули за Україну або через російську агресію, мають бути офіційно вшановані, а їхні родини мають отримати права без додаткової боротьби.

Для них це питання не політики. Це питання пам’яті, гідності та людяності.

Держава має пам’ятати першою

Україна воює не лише за територію. Вона воює за право бути державою, яка пам’ятає своїх людей.

Якщо країна хоче перемогти не лише на фронті, а й у майбутньому, вона має створити справедливу систему пам’яті про кожного, хто віддав життя.

Історія Асана Сейдаметова, кримськотатарського мусульманина, українського захисника, батька і чоловіка, показує, чому це важливо. Він хотів повернути Крим. Він не хотів, щоб його діти знали війну. Але саме заради дітей, родини, Криму, сходу України і майбутнього держави він пішов на фронт.

Сьогодні його донька просить про те, що звучить у серцях багатьох родин: не змушувати їх доводити, що їхні рідні — Герої.

Вони вже довели це своїм життям.

Юсуф Інан

www.uapresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com і Yerelgundem.com. Спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині й світі.