Боротьба турецького батька за дітей під час війни в Україні

Юсуф Інан
Журналіст | Політичний і стратегічний аналітик

МИКОЛАЇВ, Україна — Писати ці рядки для мене — не лише журналістський обов’язок. Це крик совісті батька, який вісім років не міг бачити, як ростуть його діти.

Туреччина з першого дня спроби російського вторгнення в Україну стояла поруч з українським народом. Президент Реджеп Таїп Ердоган у найтемніші дні війни тримав відкритими дипломатичні канали. Туреччина відігравала важливу роль в обмінах полоненими, пошуках миру та гуманітарній допомозі. Завдяки ініціативам Еміне Ердоган українських дітей приймали в Туреччині, а трагедія дітей, розлучених зі своїми родинами, була винесена на світовий порядок денний.

Сьогодні Україна справедливо просить увесь світ допомогти повернути дітей, вивезених Росією. Це звернення до спільної совісті людства. Бо місце дітей — не серед війни, політики чи бюрократії, а поруч із їхніми сім’ями.

Саме тому те, що сьогодні відбувається в Миколаєві, заслуговує на уважний розгляд. Цей текст не слід сприймати як ворожість до України. Це болісне попередження від людини, яка цінує турецько-українську дружбу і хоче, щоб ця дружба відчувалася не лише в дипломатії, а й у звичайній адміністративній практиці.

Батько хоче залишитися поруч зі своїми дітьми

Я — Юсуф Інан, громадянин Турецької Республіки, журналіст, один із засновників Партії справедливості і розвитку та батько трьох доньок. У 2013–2018 роках я жив в Україні. Тут я одружився. Мої три доньки — Еліф, Айше Айнур і Заріна — народилися в Україні.

Під час мого перебування в Україні через комерційні суперечки, конкуренцію та тиск проти мене були зроблені неправдиві доноси. Цей процес змусив мене повернутися до Туреччини, залишивши доньок, коли вони були ще зовсім малими. Мої три доньки майже вісім років росли без батька.

Після багаторічної юридичної боротьби Конституційний суд Туреччини у справі за заявою № 2022/48631 рішенням від 09.12.2025 постановив, що мої права були порушені, і присудив компенсацію на мою користь. Після цього 19-й суд у справах тяжких злочинів міста Ізмір скасував заборону на мій виїзд за кордон.

Після восьми років я приїхав до Миколаєва, щоб бути поруч із дружиною та трьома доньками. Моя сім’я живе за межами міста, у складному з погляду безпеки районі. Мої діти не знають турецької мови і не захотіли порушувати свій нинішній життєвий порядок, тому не погодилися повернутися до Туреччини.

Як батько, я маю лише одне бажання: залишитися поруч зі своєю сім’єю в умовах війни і захистити своїх дітей.

Безпекові умови вимагають відповідального формулювання

Перш ніж говорити про бюрократичну проблему, я повинен чітко підкреслити один важливий момент: у цій статті навмисно не вказуються назви офісів, точні адреси та імена посадових осіб.

Україна перебуває у стані війни. Державні установи, адміністративні будівлі та службовці можуть бути об’єктами безпекових ризиків. Саме тому я не вважаю відповідальним публікувати у відкритій колонці чутливі дані про місця розташування, офіси або імена працівників.

Це не означає, що таких даних немає. Відповідні документи, дати, візити до установ і процедурні деталі можуть бути передані компетентним органам України, турецьким дипломатичним представництвам та адвокатам офіційними каналами. Але в публічному тексті потрібно поважати безпеку українських установ і персоналу.

Моя критика не спрямована проти безпекових потреб України. Моє занепокоєння стосується адміністративної тиші, неприйняття документів, відсутності реєстрації заяви та ненадання письмової мотивованої відповіді.

Попередню посвідку було скасовано у спосіб, який викликає правові сумніви

До цього процесу я вже мав посвідку на постійне проживання в Україні. Однак ця посвідка була скасована за обставин, які, на мою думку, не відповідали вимогам законності та справедливої адміністративної процедури.

Саме тому сьогодні мова йде не про бажання отримати особливий привілей, а про необхідність відновити правовий статус, який був втрачений унаслідок рішення, що викликає серйозні юридичні запитання.

Якщо держава вважає, що підстав для поновлення посвідки немає, вона має право ухвалити відповідне рішення. Але це рішення має бути офіційним, письмовим, мотивованим і таким, яке можна оскаржити в установленому законом порядку.

Натомість ситуація, коли документи не приймаються, заява не реєструється, а людина не отримує ані рішення, ані правового пояснення, позбавляє заявника можливості захищати свої права.

Міграційна процедура змінювала напрям, але документи не прийняли

Я підготував необхідні документи для поновлення моєї посвідки на постійне проживання в Україні, яка раніше була скасована у спосіб, що, на моє переконання, не був належним і правомірним. Однак міграційна процедура в Миколаєві не просувається. Мої заявні документи не були офіційно прийняті, а розгляд моєї справи не розпочато.

Спочатку я звернувся до підрозділу, який був визначений відповідно до моєї ситуації з місцем проживання. Після майже місяця очікування мене направили до іншого підрозділу. Там також понад місяць не приймали мої документи і не здійснювали жодних дій. Пізніше мені повідомили, що я нібито належу до іншої адміністративної зони, і знову направили в інше місце.

У цьому процесі процедура перетворилася на бюрократичний лабіринт. Але незмінним залишилося одне: мої документи не були прийняті, моя заява не була офіційно зареєстрована, а письмової та мотивованої відмови мені не надали.

У правовій державі державний орган не має залишати заявника ходити від одного місця до іншого без офіційного запису. Він має прийняти документи, надати реєстраційний номер і розглянути справу. Якщо бракує документа — повідомити про це письмово. Якщо є відмова — пояснити її правові підстави.

Адміністративна тиша не може перетворюватися на приховане покарання.

90-денний строк перетворився на гуманітарний тиск

Я маю право перебувати в Україні 90 днів. Я в’їхав до України 13 березня 2026 року, і до завершення мого законного строку перебування залишилося дуже мало часу. Через те, що мої документи не розглядаються, мою можливість залишатися поруч із сім’єю фактично блокують.

Міграційні органи вимагали від мене гаранта. Наша знайома, громадянка України, надала нотаріально посвідчений документ як гарант. Хоча я маю власний будинок, спочатку мені сказали, що з реєстрацією адреси не буде проблем, але пізніше заявили, що її не приймуть. Після цього громадянка України І. З. запропонувала свій будинок як адресу для реєстрації. Попри це мою заяву знову не прийняли.

Йдеться не лише про документ на проживання. Йдеться про трьох дівчат, які вісім років росли без батька і яких знову можуть фактично розлучити з ним.

Україна має побачити цю суперечність, захищаючи права дітей

Протягом усієї війни Україна зверталася до совісті світу щодо прав дітей. Вона веде велику боротьбу за повернення українських дітей, вивезених Росією, до їхніх родин. Турецька Республіка стояла поруч з Україною і в цьому питанні. Дипломатичні ініціативи президента Ердогана та гуманітарний підхід Туреччини показали, що трагедія українських дітей не залишилася без уваги.

Але якщо в тій самій Україні батько, громадянин Турецької Республіки, стикається з бюрократичними перешкодами, намагаючись залишитися поруч зі своїми дітьми під час війни, тут виникає глибока суперечність.

Коли українська держава просить світ підтримати її проти розлучення дітей із сім’ями, викликає занепокоєння те, що місцева адміністративна практика може призвести до розлуки трьох дівчат із батьком.

Це не допомагає і самій боротьбі України за права дітей. Бо права дітей є універсальними. Вони важливі не лише для українських дітей, а й для дітей, які живуть в Україні і мають турецько-українське родинне коріння.

Адміністративні дії мають бути перевірені

Неприйняття документів, нереєстрація заяви, відсутність письмової відповіді та утримання людини в невизначеності до завершення строку законного перебування не можна вважати звичайною адміністративною затримкою.

Якщо адміністративна процедура на кількох етапах не приймає документи заявника і постійно направляє його в інше місце, це щонайменше потребує серйозної перевірки компетентними органами.

Це не вимога привілею. Це прохання про належну правову процедуру.

Ніхто не просить Україну ігнорувати свої закони. Навпаки, прохання полягає в тому, щоб закон застосовувався прозоро: прийміть документи, зареєструйте заяву, розгляньте справу, письмово повідомте про відсутні документи, якщо вони є, а у разі відмови — надайте письмове рішення з правовими підставами.

Це мінімальне очікування в будь-якій державі, яка поважає верховенство права.

Турецько-українська дружба має відчуватися і в бюрократії

Туреччина стояла поруч з Україною у найважчі дні. Вона відкрила свої двері українському народові. Вона підтримувала дітей, жінок і сім’ї. Вела дипломатію, надавала гуманітарну допомогу і шукала шляхи до миру.

Під час моїх років в Україні я також здійснював гуманітарну діяльність, яка гідно представляла Туреччину і залишила добрі спогади в серцях українців. Я допомагав пенсіонерам, людям у скруті, вдовам і сиротам, сім’ям загиблих військових, ветеранам та організаціям людей з інвалідністю. Інформація і документи про цю діяльність доступні на сайті www.fondinan.com.

Попри це сьогодні я, як батько, чекаю лише одного: щоб мої документи прийняли і дали мені можливість залишитися поруч із дітьми через законну адміністративну процедуру.

Президент України Володимир Зеленський має знати про такі практики в українських державних установах. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган також має знати, як громадянина Туреччини, який хоче залишитися зі своїми дітьми в Україні, заганяють у бюрократичний глухий кут.

Ця стаття написана не з гнівом проти України. Це болісне попередження, написане для збереження турецько-української дружби.

Дружба не має залишатися лише в заявах лідерів, дипломатичних фотографіях або гуманітарних кампаніях. Дружба має відчуватися також у міграційних офісах, консульствах, на прикордонних пунктах, у поліцейських відділках і під час звернення звичайного громадянина.

Сьогодні очікування дуже просте: документи мають бути прийняті, заява має бути зареєстрована, процедура має здійснюватися відповідно до закону, а батька не можна знову розлучати з трьома доньками.

Туреччина підтримала дітей України. Тепер українські установи також мають поважати право турецького батька залишатися поруч зі своїми дітьми.

Юсуф Інан

www.uapresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com і Yerelgundem.com. Спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі подій у Туреччині й світі.