Туреччина поруч з Україною, а турецькі громадяни в Україні — самотні!

Юсуф Інан | UA Presa
Журналіст | Політичний і стратегічний аналітик

МИКОЛАЇВ, Україна — Писати цю колонку нелегко. Бо йдеться не лише про бюрократію. Йдеться про батька, який посеред війни намагається бути поруч зі своїми дітьми, і про громадянина Туреччини, який у країні, яку вважав дружньою, зіткнувся з болісним, принизливим і документально підтвердженим ставленням.

Туреччина з першого дня російського вторгнення стоїть поруч з Україною. Турецький народ сприйняв біль українців як власний. Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган підтримував Україну в питаннях військовополонених, дипломатичних каналів, гуманітарної допомоги та пошуку миру. Перша леді Еміне Ердоган мобілізувала турецькі інституції для допомоги українським дітям, які постраждали від війни. Туреччина відкрила двері для українських сиріт, жінок, родин і людей, чиє життя зруйнувала війна.

Підтримка Туреччини Україні не обмежується дипломатією та гуманітарною допомогою. Історична роль Вселенського патріархату в Стамбулі у процесі звільнення Православної церкви України від релігійної залежності від Москви також є важливим свідченням духовного зв’язку між двома країнами.

Але болюча правда полягає в іншому: громадяни Турецької Республіки в Україні не завжди відчувають відповідь на цю дружбу.

Туреччина була поруч з Україною

Туреччина не просто говорила про підтримку України. Вона надавала гуманітарну допомогу, вела дипломатичні переговори, відкривала двері українському народові у найважчі періоди війни. Турецьке суспільство щиро переживало руйнування в Україні, долю дітей-сиріт, сімей без дому, матерів і батьків, які втратили рідних.

Позиція Турецької держави і турецького народу була зрозумілою: територіальна цілісність України має бути захищена, український народ не повинен залишатися сам, а постраждалим від війни необхідно допомагати.

Від безпілотників і дипломатичного посередництва до гуманітарної допомоги й підтримки дітей — Туреччина зробила багато для України. Саме тому байдужість, зневажливе ставлення або штучне ускладнення процедур щодо турецьких громадян у деяких українських установах не можна вважати лише особистою проблемою. Це питання, яке шкодить духу дружби між двома країнами.

Батько, який не хоче залишати дітей посеред війни

Це не абстрактна історія. Це не припущення і не емоційна перебільшена скарга. Це документально підтверджені обставини, з якими я зіткнувся як батько, журналіст і громадянин Туреччини в Україні.

Мої діти живуть в Україні в умовах війни. Я хотів вивезти їх до безпечної країни — до Туреччини. Але дозвільні процедури перетворилися на складний і виснажливий процес. Мої діти наполовину українці, наполовину турки. Одна частина їхнього життя пов’язана з Україною, інша — з Туреччиною. Я хотів вивести їх із війни, але двері не відчинилися легко.

Якщо я не можу вивезти дітей, я хочу залишитися поруч із ними. Якщо ми маємо пройти через небезпеку, то я хочу бути біля своїх дітей. Хіба це не найприродніше право батька?

Але тоді почалося інше випробування: дозвіл на проживання, документи, довідки про несудимість, підтвердження, переклади, нові папери, інший офіс, інший чиновник, нова процедура. Людська справа перетворилася на виснажливий бюрократичний лабіринт.

Бюрократія, яка забуває про людину

У Миколаєві мене тижнями затримували з процедурою, а потім скерували до іншої установи. Попри те що документи вже були підготовлені, від мене вимагали нові папери. Офіційні документи були перекладені, але знову вимагали нове оформлення і новий переклад українською мовою.

Коли процедура начебто мала рухатися вперед, з’явилася нова вимога: довідка про відсутність судимості в Туреччині вже була, але цього виявилося недостатньо. Від мене вимагали ще й довідку про відсутність судимості в Україні.

Але Україна перебуває у стані війни. Отримати такі документи в кожному місті непросто. За поясненнями, таку довідку можна було отримати лише через Київ або Львів. Для людини, яка перебуває у Миколаєві під час війни, це вже саме по собі є серйозною перешкодою.

Мій адвокат подав офіційний запит. Установа визнала, що відповідно до українського законодавства документ має бути виданий, але через воєнні умови його нібито неможливо надати. Потім повідомили, що потрібно особисто звертатися до офісу міністерства. Коли адвокат пішов до цього офісу, почалися нові етапи: робочий день, черга, строк очікування, додаткові процедури.

У підсумку людська справа перетворилася на майже неможливу гонитву за документами, які потрібно зібрати за 90 днів.

Українська держава мала б дякувати, а не ставити стіни

Тут я хочу поставити просте і болюче запитання: чи справедливо так поводитися з людиною, яка роками допомагала Україні?

Йдеться про людину, яка через Fond İnan / www.fondinan.com допомагала сотням тисяч людей в Україні: пенсіонерам, бідним, вдовам, сиротам, родинам загиблих, ветеранам, організаціям людей з інвалідністю. Йдеться про людину, яка роздавала свіже м’ясо, хліб, рис, цукор, борошно, макарони, соняшникову олію і будувала міст любові між Туреччиною та Україною.

Йдеться також про журналіста, який говорив із родинами українських військових, загиблих на війні, записував їхній біль, їхню пам’ять, їхню гідність і публікував ці історії різними мовами, щоб світ почув про жертву українських героїв.

За таку працю, за таку підтримку, за таке служіння пам’яті полеглих українських воїнів держава могла б вручити не перешкоди, а подяку. Можливо, навіть відзнаку. Бо йдеться не про людину, яка приїхала просити привілеїв. Йдеться про журналіста і батька, який допомагав українському народові, а тепер просить лише одного: не бути відірваним від своїх дітей посеред війни.

Попри це, фраза деяких чиновників: «Якщо не принесете цей документ, ви залишите країну» — глибоко ранить. Бо питання не лише в дозволі на проживання. Питання в тому, як державні інституції ставляться до батька, який не хоче залишити своїх дітей у країні, де триває війна.

Деякі українські службовці самі визнавали: «Це не позиція нашої держави, це особисте створення перешкод», — і навіть вибачалися. Але вибачень недостатньо. Якщо це справді не державна політика, тоді держава має виправити такі помилки.

Президент Зеленський і український народ мають це знати

Президент України Володимир Зеленський має знати про такі випадки. Бо Туреччина для України — не просто дипломатичний партнер. Туреччина є країною, яка в час війни стояла поруч з українським народом, відкривала двері дітям, надавала гуманітарну допомогу, відігравала роль у питаннях обміну полоненими і на міжнародному рівні захищала територіальну цілісність України.

Саме тому від українських державних установ очікується більш уважне, поважне і конструктивне ставлення до громадян Туреччини.

Звичайно, кожна держава має безпекові інтереси, міграційне законодавство і документальні процедури. Ніхто не просить Україну порушувати власні закони. Але принизливе або штучно ускладнене ставлення до батька, чиї діти перебувають в Україні під час війни, є неприйнятним — особливо якщо ця людина діє офіційним шляхом і має документи, які підтверджують кожен етап її звернень.

Оцінка цього — за Президентом України Володимиром Зеленським і за українським народом.

Анкара також має бачити свого громадянина

Ця колонка є зверненням не лише до Києва, а й до Анкари.

Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган, перша леді Еміне Ердоган і міністр закордонних справ Хакан Фідан мають знати, як у деяких випадках поводяться з громадянами Турецької Республіки в Україні. Туреччина допомагає українському народові, але турецькі громадяни також не повинні залишатися самі в Україні.

Якщо батько залишає в Туреччині свій дім, роботу і газету та приїжджає в Україну, щоб бути поруч із дітьми під час війни, його бюрократичні труднощі мають стати предметом дипломатичної уваги.

Турецько-українська дружба є цінною. Але ця дружба не повинна залишатися лише у промовах президентів, дипломатичних зустрічах і гуманітарних кампаніях. Вона має відчуватися також у консульствах, міграційних офісах, поліцейських відділках, пунктах перетину кордону і місцевих державних установах.

Дружба потребує взаємної поваги

Біль українського народу є і нашим болем. Туреччина має й надалі підтримувати незалежність і територіальну цілісність України. Але водночас українська держава має поводитися з громадянами Туреччини відповідно до духу дружби між двома країнами.

Якщо батькові, який намагається захистити своїх дітей посеред війни, кажуть: «Принесіть документ за 90 днів, інакше залишите дітей та повернетеся», — це означає, що між людяністю і бюрократією виникла глибока прірва.

Ця колонка не є закликом до ворожнечі. Навпаки, це болісне попередження заради збереження дружби.

Туреччина стояла поруч з Україною. Тепер українські державні інституції також мають ставитися до громадян Туреччини справедливо, людяно і з повагою.

Юсуф Інан

www.uapresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com і спеціалізується на стратегічному та політичному аналізі турецьких і світових подій.