Україна пам’ятає льотчика Віталія Маркевича: історія Інни Маркевич

Юсуф Інан
Журналіст | Політичний і стратегічний аналітик

ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ / УКРАЇНА — Історія українського льотчика Віталія Маркевича — це історія молодого життя, присвяченого службі, родині й захисту України, а також болю дружини, яка втратила чоловіка, друга, батька своєї дитини і людину, що до останнього залишалася вірною військовому обов’язку.

Віталій Маркевич загинув 11 грудня 2022 року на Донеччині. Йому було лише 27 років. Його дружина Інна Маркевич, офіцер Збройних сил України, в інтерв’ю UA Presa розповіла про його дитинство, службу, любов, родину, останній бойовий шлях, біль втрати і своє послання Президенту України Володимиру Зеленському.

“Я дружина Віталія, який загинув на Донеччині”

Юсуф Інан: Інно, хто така Інна Маркевич? Чи могли б ви коротко представитися нашим читачам?

Інна Маркевич: Мене звати Інна. Я офіцер Збройних сил України, мама чудового синочка і дружина Маркевича Віталія, який загинув 11 грудня 2022 року на Донеччині.

Це дуже важко говорити, але я хочу, щоб про нього знали. Він був не просто військовим. Він був моїм чоловіком, батьком нашого сина, сином для своїх батьків, другом для побратимів і людиною, яка щиро любила життя.

Дитинство, навчання і перший шлях до війська

Юсуф Інан: Розкажіть, будь ласка, про свого чоловіка — Маркевича Віталія Вікторовича.

Інна Маркевич: Віталій народився 1 липня 1995 року в місті Новий Калинів Львівської області. Там він навчався, жив і формувався як людина.

Після 9-го класу він вступив до Вищого професійного училища. Коли у 2014 році почалася Антитерористична операція, Віталій підписав контракт із Збройними силами України та брав безпосередню участь у захисті незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України на Донецькому та Луганському напрямках.

Під час чергової ротації в частині йому запропонували вступати до університету і стати офіцером. У 2015 році він вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба на спеціальність “Авіаційний транспорт”.

Після закінчення університету ця спеціальність давала можливість обирати льотну посаду. Для цього потрібно було пройти льотну медичну комісію. Він її пройшов.

Для подальшого проходження служби Віталій обрав 12-ту окрему бригаду армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка. Його посада була — бортовий авіаційний технік. На цій посаді він встиг прослужити лише два роки.

Він був найкращим чоловіком, батьком і сином. Завжди усміхнений, життєрадісний. Він був, є і назавжди залишиться нашим героєм. Нам дуже сильно його не вистачає.

Я неодноразово просила його знайти собі іншу посаду. Але він завжди відповідав: “Якщо всі будуть ховатися, хто ж буде літати?”

Але знаєте, той, хто сховався, зараз живий. У його дитини є батько, у дружини — чоловік, у батьків — син. А мого Віталіка немає.

Загибель екіпажу на Донеччині

Юсуф Інан: Де і як загинув ваш чоловік?

Інна Маркевич: Мій чоловік загинув у місті Костянтинівка Донецької області.

11 грудня 2022 року російський винищувач МіГ-31 перехопив і збив їхній вертоліт ракетою “повітря — повітря”.

Разом із ним в екіпажі загинули командир вертольота, підполковник Максим Федоров, і льотчик-штурман Владислав Левчук.

Це була страшна втрата не лише для нас, а й для їхньої частини, для армійської авіації, для України. Вони виконували свій обов’язок і загинули як воїни.

Дзвінки, тиша і страшна новина

Юсуф Інан: Хто повідомив вам про загибель чоловіка?

Інна Маркевич: Оскільки ми разом навчалися в університеті, спочатку мені почали телефонувати одногрупники і запитувати: “Де Маркевич?”

Мені стало дуже дивно. Я одразу набрала його номер, але телефон був вимкнений.

Потім я дізналася, що вертоліт збили, але більше нічого не було відомо. Я почала телефонувати колегам у частину, де Віталік був у відрядженні. На той момент ніхто нічого не знав. Або, можливо, просто не хотів говорити.

Я була впевнена, що все добре і що він точно живий. Він нас би не залишив. Я в це вірила.

Але пізніше зателефонували з командування частини і почали висловлювати співчуття. Навіть тоді я все одно ще сподівалася.

“Я досі не вірю”

Юсуф Інан: Що ви відчували в той момент?

Інна Маркевич: Я не вірила, що це могло статися саме з ним.

Я і досі не вірю. І досі іноді здається, що це страшний сон. Що я прокинуся, і він повернеться додому.

Це відчуття дуже важко пояснити. Розумом ти ніби розумієш, що сталося, але серце не приймає. Серце продовжує чекати.

Місце спочинку

Юсуф Інан: Де похований ваш чоловік?

Інна Маркевич: Він похований на цвинтарі села Калинів Львівської області.

Це місце, куди ми приходимо до нього. Але для мене він не лише там. Він у кожному спогаді, у нашому сині, у фотографіях, у тому житті, яке ми мали разом і яке так рано обірвалося.

Передчуття великої війни

Юсуф Інан: Чи очікував ваш чоловік, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення в Україну?

Інна Маркевич: Віталік між словами міг казати, що на роботі щось таке говорять. Але мене він запевняв, що все буде добре, що це просто паніка. Мабуть, не хотів, щоб я себе накручувала.

Перед крайньою ротацією я читала йому новини про Бахмут. А він сказав мені, що там не все так просто, як говорять, і що там гине дуже багато наших хлопців.

А коли я жартома влітку планувала поїздку на море в наш Крим, він говорив: “Ця війна ще надовго”.

Наче він щось знав.

24 лютого: відпустка, яка не почалася

Юсуф Інан: Що робив ваш чоловік, коли почалася російська окупація і повномасштабна війна?

Інна Маркевич: 24 лютого мав бути перший день його відпустки.

Але наш сон перервав телефонний дзвінок: почалася війна. Він швидко зібрався і побіг на аеродром виконувати свої функціональні обов’язки.

Він не вагався. Не чекав. Не шукав виправдань. Просто встав і пішов туди, де мав бути військовий.

Життя у Львівській області

Юсуф Інан: Чи безпечний район, де ви зараз живете?

Інна Маркевич: Ми залишаємося у Львівській області. Тут відносно безпечно.

Але всі мають розуміти: зараз у нашій країні немає на 100% безпечного місця.

Війна торкнулася всієї України. Навіть якщо ти далеко від фронту, ти не можеш сказати, що повністю в безпеці.

Любов, яка почалася в університеті

Юсуф Інан: Як ви познайомилися з Віталієм?

Інна Маркевич: Ми навчалися разом в університеті на одній спеціальності, але познайомилися лише на 3-му курсі.

Його ямочки і посмішка зачарували мене з першого погляду. Я закохалася.

Він мав особливу енергію. Усміхнений, добрий, справжній. З ним було легко. З ним хотілося говорити, сміятися, будувати плани.

Весілля курсантів і плани, які змінила пандемія

Юсуф Інан: Коли ви одружилися?

Інна Маркевич: Ми одружилися, коли були курсантами на 4-му курсі. Це було 12 жовтня 2019 року.

Ми просто розписалися в Харкові. Планували зіграти весілля влітку 2020 року після випуску, але COVID-19 вніс свої корективи, і весілля довелося скасувати.

Тоді ми ще думали, що це велика перешкода. Ми не знали, що попереду буде війна, яка забере набагато більше, ніж весільне свято.

“Ми були звичайною українською сім’єю”

Юсуф Інан: Чи можете ви розповісти про вашу сім’ю?

Інна Маркевич: Ми були звичайною українською сім’єю, яка мала свої плани і мрії.

Між нами були саме ті ідеальні стосунки, коли чоловік для тебе і найкращий друг, і найкращий коханий.

У нас є синочок Марк. Нещодавно йому виповнилося 2 роки.

У майбутньому ми планували ще донечку Валерію. Віталік дуже хотів доньку.

Ми мріяли про прості речі: сім’ю, дітей, дім, спільне майбутнє. Іноді саме ці прості мрії є найціннішими.

Син, який цілує фото батька

Юсуф Інан: Ви сказали, що у вас є син. Чи сумує він за батьком? Чи усвідомлює його відсутність?

Інна Маркевич: Через свій вік він ще не повністю усвідомлює відсутність тата. Але Марк дуже сумує.

У квартирі є багато наших спільних фото. Він час від часу бере фотографію і цілує чоловіка на ній.

У такі моменти моє серце просто розривається на шматочки.

Дитина ніби ще не може пояснити словами, що вона відчуває. Але вона відчуває. І це видно.

Сни, після яких важко прокидатися

Юсуф Інан: Ви бачили свого чоловіка уві сні?

Інна Маркевич: Так. Раніше він снився дуже часто, зараз рідше.

Одразу після загибелі він снився мені як живий і запевняв, що з ним усе добре. Снився так, ніби стукає у двері, ніби повернувся з ротації.

Після таких снів дуже важко зібрати себе докупи. Тому що прокидаєшся і розумієш: так більше ніколи не буде.

Це один із найболючіших моментів — коли сон на кілька хвилин повертає тобі людину, а ранок знову забирає.

Похорон у тумані болю

Юсуф Інан: Хто був на похороні вашого чоловіка?

Інна Маркевич: Похорон для мене був ніби в тумані.

До 40 днів після загибелі я все пам’ятаю дуже смутно. Точно знаю, що було багато людей із частини, друзі та однокурсники.

Люди приходили попрощатися з ним. Але я була в такому стані, що все навколо здавалося нереальним.

Коли тобі 27 років, коли у вас маленька дитина, коли ще стільки всього мало бути попереду, ти просто не можеш прийняти, що стоїш на похороні свого чоловіка.

Йому було лише 27 років

Юсуф Інан: У якому віці загинув ваш чоловік?

Інна Маркевич: На момент загибелі йому було 27 років.

Це дуже мало. Дуже. Він мав жити, виховувати сина, будувати майбутнє, літати, працювати, сміятися, любити.

Але війна забрала його.

Послання Президенту України

Юсуф Інан: Чи маєте ви послання до Президента України Володимира Зеленського?

Інна Маркевич: Я хочу побажати йому сили до перемоги.

Дуже хочеться, щоб усі, хто загинув за Україну, загинули не дарма.

Щоб наша країна вистояла. Щоб те, за що вони віддали життя, мало продовження. Щоб Україна була вільною, сильною і щоб наші діти жили вже без цієї війни.

Історія Віталія Маркевича як голос української авіації

Історія Віталія Маркевича — це не лише історія одного загиблого військового. Це частина великої історії української армійської авіації, яка з перших днів повномасштабної війни працює в умовах надзвичайного ризику.

Кожен політ під час війни — це не просто бойове завдання. Це рішення піти туди, де небезпека може з’явитися будь-якої миті. Це відповідальність перед екіпажем, побратимами, державою і людьми, яких захищаєш.

Віталій Маркевич був молодим офіцером, чоловіком і батьком. Він мав професію, мрії, любов і родину. Але коли Україна потребувала захисту, він залишився на службі.

Його слова — “Якщо всі будуть ховатися, хто ж буде літати?” — звучать як коротке пояснення покоління українських військових, які не обирали війну, але обрали відповідальність.

Пам’ять, яка має бути збережена

Україна щодня платить високу ціну за свою свободу. За цією ціною стоять конкретні імена, родини, діти, батьки, дружини, друзі, побратими.

Віталій Маркевич — одне з таких імен.

Його син Марк ростиме з фотографіями батька, з розповідями про його посмішку, мужність і любов. Його дружина Інна нестиме пам’ять про людину, яка була для неї не лише військовим, а найближчим другом і коханим чоловіком.

Такі історії потрібні Україні. Вони потрібні не для болю заради болю, а для пам’яті, справедливості й розуміння, якою ціною тримається держава.

Бо війна — це не лише фронтова лінія. Це дитина, яка цілує фото тата. Це дружина, яка прокидається після сну, де чоловік знову живий. Це мати й батько, які приходять на могилу сина. Це країна, яка має пам’ятати кожного, хто віддав за неї життя.

Юсуф Інан

www.uapresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com. Спеціалізується на стратегічному й політичному аналізі турецьких і глобальних подій.