Герой України, його родина і боротьба за життя: Юлія Мізіна розповіла історію ветерана Віталія Мізіна

Юсуф Інан
Журналіст | Політичний і стратегічний аналітик

КИЇВ / УКРАЇНА — Історія українського ветерана Віталія Мізіна та його родини — це свідчення ціни війни, сили любові, жертовності сім’ї й незламності людей, які тримають Україну не лише на фронті, а й у лікарнях, домівках і молитвах.

Віталій Мізін, лейтенант і командир взводу артилерійської батареї, отримав надтяжкі поранення 17 травня 2022 року після ракетного удару по казармі. Його дружина Юлія Мізіна в інтерв’ю UA Presa розповіла про трагедію, лікування, дітей, допомогу української держави, підтримку Фінляндії, віру в чоловіка та головне бажання українського народу — мир і припинення російської агресії.

Родина, яка стала командою

Юсуф Інан: Юліє, чи могли б ви представитися нашим читачам?

Юлія Мізіна: Мене звати Юлія. Мені майже 31 рік. Я мама двох синів і дружина сталевого чоловіка Віталія. За професією я психолог.

Наша сім’я — це команда. Разом ми сила. Я завжди намагалася налаштовувати своїх хлопців на мир, взаємодію, повагу, без криків і сварок. Я завжди говорила їм, що найрідніших людей, ніж ми одне для одного, у світі немає.

Ми дуже єдині. Саме тому так сильно відчуваємо підтримку і родинну силу. Я дуже люблю свого чоловіка і довіряю йому в будь-якій ситуації. Коли йому знадобилася допомога, я взяла на себе всю відповідальність, як би важко це не було. Це було необхідно.

Хто такий Віталій Мізін

Юсуф Інан: Розкажіть, будь ласка, про вашого чоловіка — Мізіна Віталія Олександровича.

Юлія Мізіна: Мій чоловік — лейтенант, командир взводу артилерійської батареї першого гаубичного самохідного артилерійського дивізіону.

До війни він виготовляв меблі, а також певний час працював таксистом. Він був звичайною мирною людиною, чоловіком, батьком, який працював, любив родину і хотів нормального життя для нас усіх.

У Збройних силах України його найголовнішим обов’язком було навчити своїх людей у батареї, підготувати їх до військових дій, організувати побут і все необхідне для виходу на бойову позицію.

Але за деякий час до цього в їхню казарму прилетіла вбивча ракета. І не одна. На превеликий жаль, ніхто з його взводу не вижив. Це дуже боляче і дуже важко.

Кожної ночі мій чоловік закриває очі й бачить той жах, який там відбувався. Минув майже рік від тієї трагедії, але перед його очима все так, ніби це відбувається зараз: крики його солдатів, вогонь, який обпікав його, спалахи.

Ніч, яка змінила все

Юсуф Інан: Коли і як він був поранений?

Юлія Мізіна: Це сталося 17 травня 2022 року о 3-й годині ночі. Всі відпочивали і навіть не встигли зреагувати на сигнал повітряної тривоги.

Мій чоловік розповідав, що його щось розбудило — наче якийсь поклик. І за секунду він відчув, як на нього сипляться камінці. Потім він разом із ліжком провалився у підвал. Там він намагався вибратися зі спального мішка, зняти з себе одяг, бо побачив вогонь.

Він уже розумів, що вогонь наближається до нього. Так і сталося. Він намагався знайти місце серед завалу, де був би доступ до повітря. Саме це його врятувало.

Він сів під бетонною плитою, яка трималася на залізному ліжку, і дихав повітрям, що надходило. Але вогонь усе одно дістався до нього й обпікав тіло.

Я не знаю, як можна витримати такий біль, коли в тебе горить половина тіла. Його права рука і нога були обпалені настільки сильно, що в лікарні боялися перекладати його на ліжко, бо кістки могли розсипатися. Голова обгоріла до скальпа. Було пошкоджено кілька ребер.

Коли мій чоловік уже не міг терпіти цей біль, він попросив Господа, щоб усе це швидше закінчилося.

І ви не повірите — саме в цю мить на нього полилася вода.

Рятувальники почали гасити пожежу. У Віталія з’явилася надія, що він буде врятований.

Коли його витягли, він ще зміг назвати мій номер телефону і моє ім’я. Після цього він втратив свідомість на довгих п’ять днів.

Дзвінок, який розділив життя навпіл

Юсуф Інан: Як ви дізналися про поранення чоловіка?

Юлія Мізіна: Коли я почула це телефоном, я була вдома сама з нашими хлопчиками. Старшому синові тоді було 7 років, а молодшому — лише 2 місяці.

Два дні я ще залишалася вдома і щогодини телефонувала до госпіталю. Лікарі сумним голосом відповідали, що стан мого чоловіка вкрай важкий і нестабільний.

Коли наприкінці другого дня я подзвонила знову, мені сказали, що його стан ще більше погіршився. У мене сталася істерика. Я кричала і плакала на весь будинок. Я дуже сильно злякалася, що ми можемо його втратити.

Того вечора я вирішила їхати до Києва, де перебував мій чоловік. Я поїхала з двома дітьми та моєю мамою. Ми їхали, не знаючи, де зможемо жити і як вирішимо всі проблеми. Але я знала одне: ми маємо бути біля нього.

На своїй сторінці в Instagram я написала про нашу трагедію і попросила допомоги у всіх, хто міг допомогти нам із житлом. Добрі люди надали нам квартиру безкоштовно. Там ми жили.

Кожного дня ми з дітьми були в лікарні нашого тата. Мене пускали в палату на кілька годин. Я була безмежно щаслива бачити його живим. Але як боляче було дивитися на його страждання.

Дуже довго було страшно. Лише через чотири місяці нам сказали, що найгірше позаду, що він вирвався з лап смерті.

Лікування у Фінляндії

Юсуф Інан: У якій країні зараз проходить лікування ваш чоловік?

Юлія Мізіна: Зараз ми перебуваємо на лікуванні у Фінляндії.

Я дуже дякую цій країні, лікарям, які врятували його, і всім людям за добре ставлення до нашої сім’ї. Нам тут допомагають, ми маємо все необхідне.

Багато людей хочуть підтримати нас і допомогти. Ми дуже вдячні за все.

Фінляндія прийняла мого чоловіка до клініки і забезпечила всім необхідним. Ми тут на правах біженців. Нам дали квартиру для проживання.

Ми щасливі бути разом. Ми дякуємо всім, хто з нами в нашому житті: хто молиться з нами, хто поруч, хто далеко, але думками з нами.

Дякую лікарям, які ставляться до нас із повагою, надають найкраще лікування, жартують із нами і посміхаються разом із нами.

Любов, яка почалася у студентські роки

Юсуф Інан: Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

Юлія Мізіна: В Україні ми жили в місті Черкаси. Ми любили подорожувати, багато гуляли разом. Кожні вихідні їздили до лісу, на пляж, на природу. Намагалися проводити якомога більше часу разом.

Загалом ми разом уже 11 років. У 2012 році ми зустрілися на пікніку наших спільних друзів і більше не розлучалися.

Віталій дуже гарно і наполегливо залицявся до мене. Дарував квіти. Потім ми почали жити разом у гуртожитку, бо були студентами.

На п’ятому курсі навчання ми дізналися, що я вагітна. Ми одружилися. Наш перший син Іван — це наше серце і наша опора. Він завжди був мудрим, хоч і маленьким.

Тепер у нас є ще й Данилко. Йому зараз майже рік. Наш Іван у всьому нам допомагає. Він зараз — “татові руки”.

Усе, що вдома є чоловічою роботою, робить Іван, а тато розповідає йому, як це зробити. Він також турбується про мене, коли я втомлена і хочу відпочити.

“Я стала сталевою леді”

Юсуф Інан: Ваш чоловік був у лікарні, у вас двоє дітей. Що ви пережили в той період?

Юлія Мізіна: Я знала, що наше майбутнє в наших руках. Мої сили активізувалися, і пів року я була як сталева леді.

У мене нічого не боліло. Я була активна і заряджена за нас усіх. Я сама не розуміла, звідки в мене бралися ті сили.

Весь цей час я годувала нашого малюка грудним молоком. Хоча багато часу проводила біля чоловіка в лікарні, моя мама завжди залишалася з дітьми і годувала малюка моїми запасами зцідженого молока.

Після виснажливого дня, вночі, я зціджувала молоко і заморожувала його.

Перші місяці, коли ми ще були в Україні, моя мама і наші сини постійно чекали мене біля лікарні на вулиці. Це було літо. Пізно ввечері ми їхали на квартиру.

Так ми жили тоді.

Допомога людей і сила підтримки

Юсуф Інан: Як ви покривали витрати на лікування та життя?

Юлія Мізіна: Усі мої знайомі, які дізнавалися про нашу ситуацію, просили номер моєї картки й допомагали фінансово.

Деякі люди просили адресу клініки, де перебував чоловік, і прямо туди приносили мені гроші, новий одяг для дітей, самокат для старшого сина, коляску та іграшки для молодшого.

Люди неймовірно нас підтримали.

Мабуть, саме звідси в мене і були сили. Тому що ми ніколи не залишалися сам на сам із бідою.

Роль української держави

Юсуф Інан: Що зробила українська держава?

Юлія Мізіна: Наша держава розглянула справу мого чоловіка і відправила нас до Фінляндії на лікування.

Фонд Future for Ukraine допоміг нашій сім’ї поїхати разом із Віталієм, узявши на себе організацію та оплату поїздки.

Для нас це було дуже важливо. Ми могли бути поруч із ним. Для пораненої людини родина поруч — це теж частина лікування.

Біль України і співчуття до Туреччини

Юсуф Інан: Що ви думаєте про Туреччину?

Юлія Мізіна: Там, де ми зараз проживаємо, є кілька жінок із дітьми, які поїхали з Туреччини після землетрусу.

Це не просто трагедія. Це національна жалоба і страх.

Мені болить за всіх, хто опинився там під завалами. Тому що мій чоловік так само 17 травня 2022 року був під завалами — ще й у полум’ї.

Мені дуже болить за кожну маму, дитину, старих і молодих. За зруйновані сім’ї, за зруйновані життя.

Нехай Господь пошле вам благословення, спасіння і благополучне життя.

Для нашого українського народу я хочу побажати того самого. Але ще хочу додати: миру і спокою на нашій землі.

“Україна не хотіла забирати нічиї території”

Юсуф Інан: Що ви думаєте про війну і цей процес?

Юлія Мізіна: Україна не хотіла забирати нічиї території.

Ми були щасливі на своїй землі. Ми прагнули вдосконалювати, реформувати і будувати нашу Україну.

Наш Президент Володимир Олександрович Зеленський був на правильному шляху. І в нас це виходить навіть зараз.

Але мільйони мирних людей гинуть від російських ракет. Мільйони сімей уже ніколи не побачать своїх рідних. І все лише через те, що Путіну хочеться ще шматок території.

Навіщо? Організувати свої утопічні мрії?

Краще б за ті гроші, які йдуть на обстріли України, вони відбудували свою країну. Але ні.

Жадібність їх погубить.

Це парадокс, але в нас є родичі в Росії, які кажуть, що ми самі винні, що в нас війна. Мовляв, треба було спокійно віддати те, що їм захотілося, і нічого такого не було б.

Тож треба з великою обережністю ставитися до своїх сусідів. Ніколи не знаєш, що той утне.

Послання до світових лідерів

Юсуф Інан: Чи маєте ви послання для світових лідерів?

Юлія Мізіна: У всього українського народу зараз є одне бажання: мир, стоп війні, росіяни — геть з України і з нашої долі.

Ми самі все відбудуємо, створимо і реформуємо. Не треба нас “визволяти”. Краще звільніть себе від рабства і мисліть індивідуально.

Весь світ з нами. Але цього мало. Треба зупинити обстріли України.

Мир — це не просто слово. Для нас це можливість жити, ростити дітей, лікувати поранених, поховати загиблих із честю, повернутися додому і знову будувати нормальне життя.

Історія однієї родини як голос України

Історія Юлії та Віталія Мізіних — це не лише приватна родинна трагедія. Це історія тисяч українських сімей, які після 24 лютого 2022 року втратили звичне життя, дім, здоров’я, близьких або майбутнє, яке вони планували.

У цій історії є біль, який важко описати словами. Але в ній є і сила: сила дружини, яка взяла на себе відповідальність; сила дітей, які рано подорослішали; сила лікарів, волонтерів, державних інституцій і добрих людей, які не залишили родину саму.

Віталій Мізін вижив після того, що здається неможливим. Юлія Мізіна пройшла поруч із ним шлях страху, лікарень, евакуації, материнства і віри.

Їхня історія говорить Україні й світові просту, але важливу річ: війна — це не лише фронтова карта, не лише політичні заяви і не лише військові зведення. Війна — це конкретна людина під завалами. Це дружина з двома дітьми біля лікарні. Це мама, яка вночі зціджує молоко після дня, проведеного поруч із тяжко пораненим чоловіком. Це дитина, яка стає “татовими руками”.

І саме тому голос таких родин має бути почутий не менше, ніж голоси політиків і генералів.

*

*

*

*

Юсуф Інан

www.uapresa.com

Юсуф Інан — журналіст і письменник. Він є головним редактором UAPresa.com, WiseNewsPress.com, SehitlerOlmez.com та YerelGundem.com. Спеціалізується на стратегічному й політичному аналізі турецьких і глобальних подій.